1.2.21

21

…Шамаше, великий господи,

на те, про що я тебе запитую,

дай мені вірну відповідь...

Чи будь-хто із правителів (...),

царів (...), підданих (...) із

аккадян, арамеїв, кімерів,

єгиптян (...) Чи влаштують

вони заколот і бунт проти

Ашшур-ах-ід-діна, царя Ассирії?..

…Чи (…) маннеї, мідійці, кімери

(…) [збунтуються] (…) ?

Запит Асархаддона до бога-провісника

Шамаша; 670-і рр. до н. е.

У Ніневію залишки армії поверталися бічними шляхами. Вояки простували тихо, без переможних пісень та вихвалянь. Щоправда, ніхто з них не наважився б твердити, що саки завдали Асархаддонові по­разки. Таких балакунів чекало жорстоке покарання. Воєначальники, тисячники, сотники за таємним наказом Ша-Набу-Шу поширювали серед прос­того вояцтва думку, що похід видався просто не зовсім вдалим. Проте цілі своєї досягнув. Варвари півночі злякалися однієї чутки про наближен­ня ассирійської армії. Цар над царями гнав і переслідував їх аж до самих Хубушкійських воріт. А коли прогнав із теренів Ассирії, відбудував та зміцнив прикордонну фортецю Дур-Енліль і залишив її надійним сторожем перевалу.

На найвелелюднішому базарі державний оповісник від імені царя над царями урочисто оголосив народові столиці: Асархаддон розпорошив людей Країни маннеїв та побив зброєю військо Ішпака, сака, їхнього союзника, який не врятував їх від гніву Воїна Ашшура.

По суті, переможений, Асархаддон вступив у Ніневію переможцем. І хоча за армією не тягнулися вози зі здобиччю та бранці, ніневіяни славили повели­теля, посипали дорогу перед ним пелюстками квітів, раділи й веселилися. Від сьогодні з царських і храмових броварень ніневіян розпочинали щедро частувати на честь чергової перемоги Воїна Ашшура. Народ тішився.

Цар над силу посміхався, махав рукою, вітаючи містян. Але тільки-но ворота цитаделі зачинилися, відгородивши його від міського велелюддя, Асархаддон прогнав від себе геть усіх, навіть най­вищих сановників і охоронців. Натомість велів кликати в покої музик, танцівниць, блазнів. Невдачу топив у ванському вині. Утіху й спрагу до життя знаходив у обіймах коханої дружини-вавилонянки.

Абаракку Курди-Ашшур із дня на день терпляче стовбичив біля входу в покої царя над царями. Обличчя його набувало дедалі тривожнішого виразу. Куди б не йшов Асархаддон, візир тінню слідував за ним. Тінь та ставала щодень нав’язливішою. Вона нагадувала цареві про державні справи – справи нагальні, невідкладні.

Преситившись утіх, Асархаддон звелів впустити абаракку.

– Які нові прикрощі хочеш сповістити мені, Курди-Ашшуре? – різко запитав, яко можновладець.

Не зронивши ні пари з вуст, сановник простягнув цареві копу табличок, гус­то списаних клинописом.

– Що в них? – не читаючи, поцікавився Асархаддон.

– Донесення шпигунів і намісників, – Курди-Ашшур тяжко зітхнув. – Новини невтішні. Кордони Ассирії охоплені вогнем бунтів і збройних сутичок. Вороги на Сході й Заході, на Півночі й Півдні збирають сили, аби вирушити війною на Ассирію. Мій царю, кожен згаяний день віддаляє тебе від перемоги над ними. Ситуація стає дедалі загрозливішою. Навіть мені – людині, яка служить біля трону царів уже не одне десятиріччя – моторошно, коли бачу цілу зграю гієн. І гієни ті з дедалі скаженішим завзяттям клацають зубами на лева. Помишляють роздерти його на шматки. Ось послухай, що пи­шуть вивідники:

“...Теушпа, гімір, з раттю незліченною прибув із краю далекого меститися за пролиту у Камману кров гімірів, за сина і синовців своїх. Рать гімірів облягала, а відтак вступила у місто Тіль-Гарімма. Гарнізон воїнів Ашшура Теушпа перебив. Порубіжні міста й фортеці царя зруйнував. Країна Камману відокремилася від Ассирії й схилила голову перед войовниками півночі. На власні вуха чув я, мій повелителю, нахваляння Теушпи долучити до свого царства й інші західні провінції Ассирії, країни Мелід і Гургам, а згодом – і Куммух. Поспіши ж, мій царю, на кордони Ассирії. Понищ Теушпу міццю своєю. Він-бо не чекає тебе зараз...”.

Курди-Ашшур узяв іншу табличку.

“...Заручившись підтримкою фараона Тахарки, ефіопа, повстав проти Ашшура Манасія[1], цар юдейський. Ставле­ників царя над царями умертвляють і кидають до темниць, гарнізони царя над царями у великих і малих містах Юдеї побивають вояки Манасії. Цар Сідону Абдмількуті[2] й інші царі ханаанські, аммонутянські, гілеадські, моавські[3] чинять потаємну змову з Тахаркою, фараоном єги­петським, супроти тебе...”.

Асархаддон знавісніло заскреготав зубами.

«Я знав!.. Я підозрював та передбачав це!.. О, Шамаше, справедливий суддя над народами, – покарай їх спопеляючим гнівом твоїм! О, Ашшуре, владико богів, споглянь: зрадливосерді царята приморських країн – Фінікії і Філістімлії, Араму й Аммону, Ізраїлю і Юдеї, Моаву й Едому – знову змовляються з наміром скинути ярмо Ашшура, з божої волі накладене на них дідом і батьком моїми!».

Асархаддон розлючено грюкнув п’ястуком по поручню трона й вихо­пив з рук абаракку наступну табличку.