1.2.20

20

Я прорідив народ Манни, що чинив зло й

бунтував, [знищив] їхнє військо та військо

Ішпака, ішкуза, їхнього союзника, який

не врятував їх; я [всіх їх] перебив мечем.

Аннали царя Асархаддона; 670-ті рр. до н. е.

(класика геополітичного прийому декларування

перемоги для внутрішньої аудиторії підданих)

Над перевалом, прозваним у купецькому середовищі Хубушкійськими воро­тами, кружляв білогрудий гірський орел. З висоти, підвладної лише йому, птах оглядав стрімкі сизі гори, темне провалля-перевал, передгір’я, брунатну стрічку дороги, яка в’юнилась з ущелини й зникала ген далеко за обрієм.

Гніздо пташиний цар звив на вузькому прямовисному уступі над перевалом. З нього відкривалася панорама мисливських угідь, а широка стінка напівзруйнованої скелі надійно захищала від пронизли­вих багатосніжних північних вітрів. Лишень одне не подобалося гордо­му, незалежному птахові: близькість людей. Раніше їх сновигало небагато, і проходили ущелиною хутко, не зупиняючись. Однак сьогодні людці обсіли перевал, немов миршаве гайвороння труп муфлона. Гострий зір хижака вирізняв з темряви провалля шпичасті шоломи маннеїв. Ховалися там ще й воїни іншого племені; налічив їх разів у п’ять більше, ніж маннеїв. Гостроверхі повстяні башлики маскували чужинців на фоні сірих скель. Але чуття підказувало: вони там, їх чимало, і їхні луки б’ють вище, ніж маннейські.

Орел кружляв у надії, що примхливим людським створінням набрид­не відсиджуватися у холодній ущелині, вони знімуться й підуть собі. Та він помилявся. Люди не йшли. Люди очікували на ворогів. Так наказав їм хитрий цар Ішпака.

Під вечір останнього дня місяця дуузу армія Асархаддона зупинилася перед видолинком, наприкінці якого темнів перевал. Заполонивши простір від гори до гори, ассирійці за наказом царя стали укріплювати свою по­зицію. Тим часом привідця в оточенні найближчих дорадників піднявся на сусідню гору. З неї відкривався чудовий краєвид: видолинок, сизе громаддя гір, перевал, прикордонна фортеця...

Відсапавшись, Асархаддон пошукав фортецю очима. Проте узрів одні руїни – після штурму від міста Дур-Енліль залишилися купи битої цегли, стрічки вулиць і кам’яний фундамент будівель. Вистояла тільки цитадель. Її не змогли чи не встигли зруйнувати навіть маннеї. Цитадель зяяла пусткою: внутріш­німи дворищами й переходами вільготно гуляв вітер. Інколи його пори­ви піднімали в повітря сивий попіл – у цитаделі вирувала пожежа. Хтозна, може саме вона стала причиною її підозріло швидкого падіння.

Заскреготавши у безсилій люті зубами, Асархаддон ковзнув поглядом уздовж видолинка, який віддалік впирався у стрімкі скелі. Він теж виг­лядав порожньо, спустошено. Де-не-де ще стриміли обчухрані стовбури фруктових дерев і витесані з каменю межові знаки. А весь простір між ними був витоптаний тисячами копит – саки Ішпака пройшли саме тут.

Цар ще раз уважно оглянув довколишню місцевість. Й обурено засопів. То лише на перший погляд околиці цитаделі здалися йо­му спустілими. Там, де на караванну дорогу падала чорна тінь скель, горіло вогнище. Довкола нього безпечно сиділи бородаті саки. Здається, вони щось варили або навіть вечеряли.

Асархаддон провів долонею по обличчю, затримав її на бороді, роз­думуючи, відтак опустив на меч і до болю стиснув його руків’я.

“Ішкузи не могли не помітити наше наближення. Звідти їм так само добре видно наші силуети, як звідси нам їхні. І вони спокійно сидя­ть, щось гуторячи. Вони ігнорують присутність цілої армії! Армії, одна чутка про наближення якої змушує тремтіти народи й держави ойкумени... Брудні шакали! Навіжені, самовпевнені гордуни! Та я ж із них живих поздираю шкіру, наб’ю її половою та виставлю на посміх Ніневії! Я ж їх замордую, зітру на порох, порубаю на дрібнесенькі кавалочки!”.

Лють клекотіла у грудях Асархаддона. Обличчя налилося кров’ю, а очі метали блискавиці. Та недаремно ще жрець Шамаша зауважив, що царем керують не емоції, а розсудливість. За хвилину-другу буря всередині згасла, поступилася місцем холоднокровному тверезому розумові.

“Ішкузи зумисне дражнять нас нахабною безпечністю. Немов припрошують: ударте, ви ж бачите, як нас мало. Коли це так, то попереду – пастка. І вона може коштувати життя тисячам моїх воїнів. Ні, досить помилок. Даремно Ішпака сподівається вдруге перехитрувати мене. О ні, поки не рознюхаю все достеменно, не зрушу з місця”.

Асархаддон поділився міркуваннями з Абібаддіном і Агуїлая. Полково­дці схвально закивали головами й порадили дочекатися білого дня. На тому й зійшлися.

Прохолодна ніч подарувала ассирійцям ще одну несподіванку.

В останніх променях сонця чатові помітили якийсь рух, вершників на дорозі позаду табору. Найперше майнула думка: саки, скориставшись темрявою, розпочали наступ. Звістка, що вороги оточують табір з тилу, негайно розворушила вояків. Сон зняло, мов рукою.

Кулею вилетівши з шатра, Абібаддін згромадив із розташованих край дороги підрозділів загін заслону. Од­ночасно сигнал тривоги понісся в авангард армії.

Спини ассирійців обпік неприємний холодок. Навіть Асархаддон повірив, що завів армію в чергову пастку Ішпака. Однак, на радість ассирійців, переполох виявився даремним. Наближалися не саки. Незабаром у блідому сяйві зірок заблищали ассирійські шо­ломи й лати. І вкотре ассирійцям вірогіднішою здалась думка, що це пере­одягнений ворог. Дивувала, щоправда, його нечисленність. Та й наближався похідною колоною, традиційною для катафрактаріїв. Повністю її ско­піювати кочівники навряд чи зуміли б, бо не звикли до маршового порядку. Це спантеличило. Але надмірне нервове напруження останніх декад і сліпий страх змусили ассирійців зустріти вершників стрілами й наїжаченими списами.