1.2.19

19

Давні еллінські письменники називали

загалом усі північні народи скіфами і

кельтосколотами, а ще прадавніші автори,

розрізняючи на племена, називали їх

гіпербореями, савроматами й аримаспами

(…) а тих, які проживали по той бік

Каспійського моря, – одних саками,

інших масагетами…

Страбон, «Географія»; 10-і рр.

Асархаддон дав армії одноденний перепочинок, а тоді повів її до грізної прикордонної фортеці Дур-Енліль. Збудували й населяли її депортовані з далекого півдня халдейські пастухи. Захищаючи власне життя, вони забезпечували охорону Ассирії на цій неспокійній ділянці кордону. Ті, хто сидів у гірській фортеці, тримали під кон­тролем Хубушкійські ворота – найдоступніший староосвоєний перевал, що єднав Ассирію з нагірними царствами історико-географічної області Наїрі[1].

За перевалом дорога розгалужувалася на схід – у Манну й Гілзан, на захід – у високогірні Мусасир і Шупрію[2], та на північ – у Хубушкію й Урарту.

Великі Ассирійська й Урартська держави здавна суперничали за гегемонію над цим густонаселеним тереном. Проте надовго закріпитися тут не вдавалося жодній стороні. Тому вздовж ассиро-урартського порубіжжя простягалися васальні буферні царства: Шупрія, Мусасир, Хубушкія, Манна. З року в рік їхні царі або сплачували данину ассирійцям чи урартам і шукали в них заступництва, або зі зброєю запекло відстоювали власну незалежність.

Багатолюдне й заможне Хубушкійське царство лежало на перехресті узгірних путівців. Із південного сходу його підпирали володіння маннеїв, вище ж їх, до самого західного узбережжя озера Урмії, простягався Гілзан – найквітучіша історико-географічна область Передньої Азії, захоплена й закріплена урартськими завойовниками як самоврядна провінція Сангібуту. А із заходу й півночі, де гірські хребти спліталися у тугий вузол, Хубушкія сусідила з тим-таки Північним Гілзаном, урартською провінцією Вассі й неприступним Мусасиром.

Оте хаотичне плетиво гірських стежин-проходів і путівців-перевалів, звивистих річок і хребтів, загублених у міжгір’ях квітучих долин з десятками поселень, а подекуди цілих крихітних царств, збивало з пантелику й мимоволі знеохочувало навіть усюдисущих ассирійських загарбників. Так, ходити походами в ці краї вони полюбляли, спокушаючись заможністю горян-металургів. Однак приєднати до імперії Ашшура Мусасир чи Хубушкію навіть не намагались. Єдине, на що вистачало сил – пильно контролювати стратегічні перевали неспокійного північного порубіжжя, і насамперед Хубушкійські ворота.

Саме до цього перевалу бадьорим темпом поспішала ассирійська армія. В авангарді чеканили крок підкованими міддю чоботями полки ветеранів-учасників батькових кампаній. Дебелі, пишнобороді, хижолиці мужі, з голови до ніг закуті в залізо, бравурним різноголоссям підбадьорували себе гімнами на прославу найславетнішого з витязів – Сінаххеріба Великого:

                                               Ти залишив столицю і рушив походом,

                                               Прийняв подобу лева, виступив з дому.

                                               Військо бачить тебе, зброєю салютує.
                                               Переповнене гнівом сердце правителя,

                                                                                  месника Вавилону.

                                               Я в те місто відправляю тебе, чоловіче!
                                               Богів не страшись, людей не бійся,
                                               Від малого до старого – всіх на смерть скарай,
                                               Без пощади ані до дітей, ані до немовляток,
                                               Розграбуй Вавилону всі статки нажиті!

                                               Військо царське вишикувалось, в місто вступило,
                                               Стріли палахкотять, вихоплені з піхов мечі. (…)
                                               Як стічну воду, їхню кров ти пролив у стоки,
                                               Зрізав їм вени, забарвив [їхньою кров’ю] річку.

                                                Повергну дужих, залякаю слабких,
                                                Полководця уб’ю, пожену навтіч військо,
                                                Храмів святині і стін зубці я зруйную,

                                                І пишноту вражого міста сплюндрую я[3].

Прихарранійську рівнину змінило безлюдне низькогір’я. Зелені, як і води, тут не вистачало, а сонце пекло немилосердно. Вайлуваті одноманітні гори раз у раз заступали дорогу. Їх доводилося обходи­ти, а зрідка і перелазити. Куцотравна кам’яниста земля дерла воякам чоботи, необачним збивала до крові ноги. Брак питної води, – а спробуй-но відшукай воду для понад тридцятитисячної армії, – ослаблював, гнітив, збивав з похідного темпу. Однак, загартовані ассирійські вояки, звиклі до спеки, холоду, спраги, вперто просувалися вперед. Так повелів їм цар над царями. А воля царя – закон.

Ще дошкульніше, ніж спрага, ассирійців дратувала постійна присутність ішкузів. Саки, – так, здається, вони себе називали, – стежили за кожним кроком ворога. Асархаддон аж пінився від люті, коли мало не кожного дня бачив ген оддалік на панівній горі один-два десятки вер­шників. Пики хижі, засмалені степовим сонцем, задублені сніговіями, пошрамовані літами й залізом, оброслі кошлатими бородами. То могли бути тільки скіфи.