1.2.17

17

Коли Ашшур, мій господь, аби

його вшановували, обрав мене

для пильнування законів і правління

над чорноголовими, і дав мені скіпетр,

меч і патерицю, і дарував мені законну

тіару владарювання, тоді то,

у перші дні мого первосвященства,

повстали проти мене…

Аннали царя Салманасара I;

сер. XIII ст. до н. е.

Арамеї сповна заплатили за повстання. Ассирійські вояки не знали жалю. Вони вривалися у стійбища, вбивали, грабували, в’язали в рабство.

Користуючись протиріччями між окремими вождями, Асархаддон вивищував одних – вірних, карав на горло інших – волелюбних. Старосвітська ассирійська мудрість повчала: розділяй, зісварюй – та володарюй. Так і чинив. Наймогутніші племена цар перетворював на найнечисленніші. Слабкішим і одвіку утискуваним дарував частину захоплених табунів, виділяв кращі пасовиська, топив у крові ненависть одних та побільшував благоговін­ня інших.

Через місяць від повстання не залишилося і сліду. Зруйновані поєвфратські поселення відбудовано руками бранців, старі зрошува­льні канали прочищено й оновлено, у кожній провінції настановлено нових намісників, у всіх більших містах – градоначальників. Для несення гарнізонної служби розквартировано три тисячі піхотинців. З вождів новопокорених кочових арамейських племен взято синів-заруч­ників, присягу на вірність і зобов’язання виплачувати щорічно чималу данину.

Південь затих. Бо ціною пролитої крові збагнув: смерть жорстокого Сінаххеріба не принесла змін у їхню долю. Силою зброї та умілою дипломатією Асархаддон утовкмачив усім і кожному: царі над царями смертні, проте Ассирія безсмертна, і могутність її не умалиться за жодних обставин.

Час було повертатися в Ніневію. І воїни, і сам Асархаддон потомилися. Капшуки піхотинців наповнилися милим вухові передзвоном срібних шекелів. Вояцтво прагнуло вволю погуляти, а де, крім Ніневії, можна пізнати міру земних насолод. Тож одного погожого ранку брама Адада розчинилася навстіж, і ассирійська армія, вишикувана похідною колоною, ба­дьоро виступила зі столиці провінції Хіндану – міста Сірку.

Асархаддон повів солдатів на північ уздовж річки Хабур. Прямуючи провінціями Лаке, Біт-Халупе, Расаппа, цар набирав у поселеннях нових рекрутів, вливав в армію свіжу кров. Знав: вої знадобляться для майбутніх боролищ. Тож брано юнаків, а почасти й стар­ших мужів. Хлібороба відривав від рала, ремісника забирав від ночв з глиною чи ковальського горна. На лементування жіноцтва ува­ги не звертав. Коли на селище чи ремісничий квартал десяток-другий сімей позбудуться годувальників, то не така вже й велика тра­гедія. Родина підтримає, не дасть загинути з голоду. А там, дивись, через два-три десятки років повернеться чи син, чи чоловік – і не затурканим селюком, а поважним мужем при зброї та, коли мав не полову в голові, то й при немалих грошах.

Новобранців розподіляли на десятки, сотні. Інструкторами приставляли бувалих, пошрамованих у січах воїнів. Тисячники стежили, щоб десятки й сотні складалися із пре­дставників різних провінцій Імперії. Уродженця Расаппи ставили поряд з біт-агусінцем, біт-халупійця – із ахізухіном чи арапхайцем, мешканця Лаке – із кіррурійцем, або нірдунцем.

З чужим не скоро знайдеш спільну мову, чужому не одразу повіриш, довіришся, із чужим побоїшся чинити таємну змову, чужого не зважишся підбивати на бунт чи дезертирство. А поки уродженці відда­лених країв і провінцій збратаються тривкіше за рідних братів, мине чимало часу. Упродовж тої пори вони обтешуться, звикнуть, ввійдуть у смак напруженого солдатського життя. Пристрастяться до міжвоєнних привілеїв власної приналежності до «адін народ» та стануть справно підкорювати Ассирії дедалі нові й нові країни. Як мамлюки і яничари середньовіччя, без жалю й співчуття топитимуть у крові повстання у провінці­ях, в яких колись народилися.

Цар над царями залюбки маніпулював племенами і цілими народами. За­надто численних і волелюбних дробив і розселяв поміж іншими наро­дами. Працьовитих садовив на землі, які потребували обробітку. За­надто войовничих провадив з одного кінця імперії на інший до кам’янистих передгір’їв порубіжжя, вклинюючи між двох вогнів. А воєначальники царя над царями так само маніпулювали вої­нами з підвладних країв, домагаючись через етнічне змішання вірності й відданості інтересам Ассирії.

У ті стародавні епохи етнічна самосвідомість була ще невиразною. Ассирійська армія нагадувала казан, поварившись у якому два-три роки, різноетнічні вояки починали відчувати себе ассирійцями. Їм, солдатам, Ассирія дарувала блага й радощі життя. І за таку державу вони ладні були битися будь з ким, хто посягав на їхній, іноді суворий, а іноді розгульний та вседозволений спосіб життя. Ассирія трималася на вірності солдатні. А воєначальники-ассирійці вміли виховувати і гартувати залізні полки.

Цим разом, одначе, війську не дали погуляти. Гонець із Ніневії від Курди-Ашшура заледве нагнав Асархаддона в Сінгарді. Нарочитий вимагав негайної аудієнції. Тож Асархаддон відклав особисто переформовувати армію і поспішно помчав до палацу наміс­ника. Інтуїтивно відчув, що звістка недобра. І не помилився.