1.2.15

15

…У Шумері й Аккаді (…) люди (…)

замишляли повстання. (…) Гнів

охопив володаря богів Мардука.

Для повалення країни та знищення її

народу він піднявся. (...) І перетворив

місто на румовище. Боги та богині,

які жили там, ступилися на небеса.

Його населення було зодягнуте в

ярмо і кайдани, та погнане в рабство.

Сімдесят років – таку міру часу його

спустошення – Мардук викарбував

(на Скрижалях Долі). Однак Мардук

змилосердився – його гнів тривав лише

мить – і перевернув (Скрижалі Долі)

догори дном (…) І покликав мене,

Асархаддона (…), щоб все повернулося

на свої місця. І розгорнув наді мною

свій омофор. І розчавив усіх, хто мене

ненавидить, немов потоп. І знищив усіх

моїх ворогів. (…) І мені вручив правління

Ассирією. (…) І для відбудови Вавилона

(…) я скликав усіх ремісників.

Я (…) заклав його монументальні стіни.

Я першим наповнив корзину, завдав собі

на голову і поніс на будову. У цегляній

формі (…) я виліпив першу цеглину.

Есагілу, оселю Мардука, разом з іншими

святилищами, Вавилон, боже місто (…)

я заново збудував, (…) зробив величними.

(...) Синів Вавилона, які були поневолені,

які були розподілені під ярмо та кайдани,

я зібрав разом і дозволив їм знову

назватися вавилонянами. (…) Я новою

присягою закріпив їхню слухняність трону.

Чорна стела Асархаддона

(класика геополітичного прийому

проголошення білого чорним, а

чорного – білим); 670-і рр. до н. е.

Асархаддон мружив очі від задоволення. В едемі гомоніли потічки, щебетали птахи, невтомні пальчики Белітти приємно масажували тіло. Про яке щастя ще мріяти? І чого ще можна жадати від життя? Ох-х, як хотілося залишитися тут назавше.

...Грізний рик Сінаххерібового лева сповістив, що в сад увійшов хтось чужий. Цар над царями невдоволено підвівся на лікоть. До альтанки рішучим розмашистим кроком наближалася Накія. Либонь, тільки вона, цариця-мати, могла зважитись отак безцеремонно турбувати зрілого сина в час його усамітнення з дружиною.

Накія критично обвела очима промовистий безлад, який панував у альтанці. Стиснула губи.

– Ашшур-ах-ід-діне, мій сину, годі вилежуватись та ніжитися в обіймах жінок. Чому Адад-Шумуцур чинить замість царя над царями щоденні треби богам і богиням Ассирії? Чому достойний абаракку – найперший урядник царя, – не зумівши достукатись до тверезого глузду свого пана, біжить у покої старої немічної жінки? Що собі дозволяє ця юнка? Що собі дозволяєш ти, любий мій сину?.. А ти прикрий-но груди, безсоромнице! – покосилась на невістку.

Белітта надула губенята й зі зумисною розкутістю повернулася до цариці-матері нагою ... спиною.

Накія побуряковіла. Асархаддон ледь не пирснув од сміху.

– Я – цар! І волію спочити бодай кілька днів. Я просив, щоби ніхто не турбував мене. Ніхто… – з досадою пробасив.

– Цар Ассирії – то воїн, а не лежебока! Твій батько, Великий Сінаххеріб, ніколи б не віддався розвагам, знаючи, яка небезпека загрожує його державі. Коли абаракку входив до нього, Сінаххеріб кидав мене посеред едему, оперізувався мечем і, навіть не поцілувавши на прощання, негайно вирушав туди, де мала пролитися кров.

– Небезпека?.. – Асархаддон напружився. Сибаритська в’ялість умить поступилася місцем енергійній завзятості. – Мамо, що там трапилося?

– Вороги Ашшура не сплять і не бавляться з жінками! Вони діють, вони проливають кров! – Накія осудливо й гнівно жбурляла слова в обличчя сина. – Підводся. Учини омовіння. Виклич цирульника та приведи себе до людської подоби. Зодягни парадний каптан і гаптовану камізельку, тіару царства, коштовні браслети й намиста, візьми до рук скіпетр царства. Принеси щоденні й спокутувальні жертви богам та богиням Ассирії. І вислухай, урешті-решт, абаракку. Й зроби що-небудь, коли ти муж і воїн.

Асархаддон упівголоса вилаявся та підхопився на ноги.

О, нелегка єси, тіаро царя над царями!

Невдовзі цар сидів посеред Малого залу і понуро спостерігав, як старенький Курди-Ашшур похапцем порпається в чималенькій ебеновій скриньці. Чекав. А лихі передчуття лещатами стискали серце.

– Ось… – зрадів абаракку. – Мій царю, послухай, що доповідають вірні двору люди: