1.2.14

14

Так говорить Сеннахірим, цар Асирійський:

На що ви сподіваєтесь?...

Біблія. Друга книга Параліпоменон 32:10

«Відбудуй Вавилон… Відбудуй… Відбудуй… Верни народу їхню прадавню столицю, а старим богам – їхню оселю улюблену…».

«Так просто сплюндрувати. І так непросто зважитися на діяння, що в майбутньому ще незнати чим обернеться для імперії, розбудованої за рахунок уярмлення й видоювання колосистої Вавилонії моїми дідом і батьком».

Ассирія й Вавилонія – дві держави, розквітлі в єдиній колисці Межиріччя, такі подібні, на перший погляд, і такі антагоністичні насправді.

Вавилонія – спадкоємиця Шумеру – земля трударів-хліборобів, чорноголових, бо простоволосими й босими тяжкою щоденною працею чесно звикли вирощувати собі на клаптиках полів хліб та іншу сяку-таку городину. По десятині з врожаїв щиро віддавали і для богів та жерців, і для царя та війська. Тим і жили. Міста городили. А в містах – храми-зіккурати один одного пишніший. І коли з ласки богів врожаї випадали щедрими, і пива вдосталь заброджувало, тобі всім людом збиралися біля храмів на обжинкові святкування. Пісень співали, веселилися, танцювали. Так і жили прості хлібороби-чорноголові. Згодом же вивищилися з поміж них і царі славні, і купецтво заможне, і писці, і митці. І розквітла Вавилонія. І добробутом своїм засліпила очі захланним сусідам.

А на далекій півночі, між боліт та пустирищ, тим часом, спиналося на ноги інше царство – деспотія – де цар – то помазаник божий, а всі чорноголові – суть раби намісника бога Ашшура. І набирала сили наріжна скрєпа тієї деспотії – загарбувати, грабувати й нещадно визискувати всіх оточуючих задля збагачення столичної верхівки наближених до верховного бога Ашшура.

І одного дня до намісників бога Ашшура прийшло прозріння – Ассирії ніколи не стати великою імперією без загарбання й поглинання своєї південної сусідки Вавилонії. Звідтоді покоління царів і царедворців зосередилися на втіленні цієї наріжної імперської скрєпи. І потекли ріки крові у Тигр та Євфрат. І голосіння та стогін розляглися там, де перше з вуст чорноголових лунали мирні хліборобські пісні.

Владна жрецька каста жерців культу бога Ашшура витворила й вишколила в серцях державців нову імперську ідеологію. Та ідеологія не була чимось новим. Так самісінько далеко на півдні чинили племена пустельних вівцепасів-завойовників, коли проголосили, що їхній бог дарував виключно їм родючі долини понад рікою Йорданом, а відтак із праведною нещадністю заходилися загарбувати міста хліборобів у Ханаані, вирізати «нечистих», а покірних уярмлювати й спонукати служити новим царям і молитися новим богам.

«Проголоси біле чорним, а чорне – білим. І закарбуй цю нову офіційну істину в письменах та серцях» – такий «рецепт виплавлення деспотії», подейкують, першими винайшли ще на світанку історії фараони-будівничі тисячолітнього царства Та-Кемет, переселяючи, уярмлюючи й асимілюючи численні кочівницькі племена з Лівії і Синаю.

Царі Ассирії переплюнули всіх тих прадавніх державців. Царі Ассирії поставили собі за мету вибудувати на крові й поневоленні народів Велику Державу, а себе проголосити самодержцями, царями над царями, земними намісниками небесного царя богів Ашшура.

Великій Державі годилося величатися найвеличнішою і найпрадавнішою історією. Адже богообраність та історичне велічіє – се скрєпи, що від самого народження виповнюватимуть серця простих ассирійців імперською бундючністю, а також зверхністю та нещадністю до всіх інших миршавіших народів.

Де ж бо нашкребти те велічіє? Ще й переконати власний народ, що те пиндючне велічіє належиться саме їм – не просто жителям Ашшура й сусідніх містечок, а віднині й на віки вічні народові-скрєпоносцеві – велико-ассирійцям – підкорювачам «малих та неповноцінних» народів, славним збирачам земель та будівничим Великодержавія під берлом царя над богами Ашшура і його земного намісника-самодержця?

Де нашкребти та привласнити?.. А як же «нічийна», пилом віків притрушена давня історія далеких південних князівств шумерів? Славетна, тисячолітня історія! Се ж і є преміцний фундамент для надбудови новітньої – великоассирійської – ідеології історичного вєлічія й правоспадкового вєлікодержавія.

Декілька поколінь храмових і придворних ідеологів поклали свої нікчемні життя на те, щоб пришити стару латку до нового бурдюка та на весь світ проголосити, що так і було від самого початку. І такого понаплітали, що о-го-го! І царі, і вельможі, і писці, і зроду-віку безграмотні пияки-вояки враз споважніли та запишалися, груди напнули й губу закопилили, увірувавши й самі себе переконавши, що саме їм, і виключно їм належиться і найвеличніша історія, і найвеликодержавніша будуччина.

Із папертей храмів і катедр світських шкіл на «неокріпші уми» простолюдців, зігнаних звідусіль в Ашшурський котел для виварювання великодержавного народу, щедрою зливою пролилися істинні скрєпи для істинно віруючих у власну богообраність й імперське панування над сусідніми народами.

 Промайнуло століття-друге – і тисячі людців із депортованих різномовних етносів – від горян із царств Наїрі до мітанійців із родючого межиріччя Хабура й Євфрата – а також із дрібних місцевих пастуших племен та рільничо-торгових общин містечок довкола столичного Ашшура – «переплавилися» у єдиний вєліко-ассирійський народ із повним набором скрєп вєлічія на чолі з наріжними, поцупленими в далеких південних сусідів літературно-писемно-богослужебною аккадською мовою та ісконно-славетною шумерською тисячолітньою історією.