1.2.13

13

Вавилон був не тільки дуже великим містом,

але й найгарнішим із усіх міст, які я знаю. (…)

Місто складали квартали суцільної забудови

три- і чотириповерховими будинками, розділені

мережею перехресних вулиць, одні з яких про-

лягали вздовж річки, а поперечні до них вели

до річки. У міській стіні понад річкою була

галерея маленьких брам до води по числу

розпланованих поперечних вулиць.   

Геродот, «Історії. Кліо», І, 178;

450-ті рр. до н. е.

Знеможений цілонічною любовною битвою з ненаситною кралею, Асархаддон солодко спав, ситим левом широко розкинувшись поверх ложа. Дебелі волохаті груди надималися ковальськими міхами. Широка розкуйовджена борода стирчала сторч над засмаглим горбоносим обличчям. Валики тугих м’язів рельєфно випиналися під шкірою, демонструючи, що з дванадцяти років цар належно вправлявся, опановуючи вояцькі науки.

Белітта, натомість, прокинулася ще зранку. Поніжилася в теплій ароматичній ванні. З годину мліла під пальчиками вправних прислужниць, які знали, як повернути тілу бадьорість, а шкірі – шовковистість, огорнуту шлейфом спокусливих пахощів. Відтак, прогнала прислугу й на самоті заходилася чинити приворотні чари. О, вона зналася на магії та сексуальних замовляннях. Умащуючи особливими любовними пахощами інтимні ділянки в’юнкого тіла, Белітта гаряче семикратно шепотіла таємне магічне заклинання богині Сарпаніт:

                                     У мене, як в суки, тече, у нього, як в кобеля, тужавіє,
                                     Як ляшки суки прутень кобеля міцно тримають,
                                     Нехай ляшки мої міцно прутень його стискають!
                                     Нехай, як кий завдовжки твоя жила стане!
                                     Ось я сиджу, павутину спокуси сплітаю,
                                     Най не впущу я здобич свою! Таке це закляття[1].

Цариця почувалася щасливою. Цариця готувалася кинути виклик усьому світові. Вавилонянка марила бентежно-солодким сподіванням раз і назавжди вивищитися понад усіма дівами гарему. Стати єдиною владаркою серця владаря над царями земними.

Десь о полудні Асархаддона розбудило сердите перешіптування Белітти та її євнуха.

– Що таке? – цар неласкаво глипнув на царедворця.

– Мій пане, достойний абаракку наполегливо проситься постати перед твоїми очима.

– З документами? – досадливо перепитав Асархаддон.

– З документами державної ваги, які царю над царями варто неодмінно й невідкладно переглянути, – підтвердив євнух.

– Згодом, – відмахнувся Асархаддон. – Дайте-но мені спокій. Я хочу сьогодні ще побути з дружиною.

Євнух винувато відкланявся й вислизнув за двері опочивальні.

– Белітто, зіронько моя. Іди-но до мене. Не змушуй царя над царями підводитися й гасати за тобою опочивальнею. По доброму велю: йди но сюди. А то покараю!

Вавилонянка зі сміхом впала в Асархаддонові обійми, і закохана пара, захопившись, ненароком скотилася з широчезного ложа.

– Люблю такі пробудження! – розсміявся Асархаддон, приборкуючи вуста коханої лунким поцілунком.

– Я веліла накрити нам сніданок у саду.

– Сніданок?.. – завагався між двома однаково сильними бажаннями Асархаддон.

– У царській альтанці, – краплинками сочила спокусу усміхнена звабниця. – На ложах...

– Ти, либонь, усе життя мріяла про це, донько непокірного Вавилону? Ще б пак, ніжитися посеред ніневійського палацу в альтанці царя над царями із самим повелителем ойкумени.

– Я молила про це Сарпаніт… – відверто зізналася Белітта.

– Гаразд, – гмикнув Асархаддон. – Ходімо туди, куди навіть мене мати нечасто впускала… А поки йдемо, ось послухай, що в спекотній єгипетській пустелі колись склав юнак, спраглий кохання. Задля тебе, кохана, я переклав сей жаркий стогін серця аккадською.

Асархаддон рвійно підхопив тендітну Белліту на руки. Закружляв, пригортаючи до серця, наче тендітну квітку. І задекламував:

                                                           Є одна діва незрівнянна,

                                                           Жаданніша за всіх для мене.

                                                           Та, котра сяє, неначе Сіріус,

                                                           У ніч новорічну.

                                                          Чесноти її пломеніють,

                                                           І сяє аж шкіра її,

                                                          Погляд чарує, а вуста –

                                                          Не пустослівні, солодкою

                                                          Мовою звабні.