1.2.11

11

Від Верхнього моря, де захід сонця

(Середземне море), до Нижнього моря,

де схід сонця (Перська затока), усіх

чорноголових [людців] схилив я

[цілувати] мої ступні; і недружні

правителі страшилися бою зі мною...

Аннали царя Сінаххеріба; 690-і рр. до н. е.

Асархаддон знеможено відкинувся на спинку трону. Заплющив очі. Як зможе він давати лад велетенській державі, коли навіть у власній сім’ї лише помножує безлад. Ох, батьку, батьку... Передчасно залишив ти цей світ. І світ захитався. І скрізь знову постають ненависть, кровопролиття та хаос.

Батько...

Асархаддон тужливо роззирнувся. У цьому гігантському лункому залі чоловік, полишений на самого себе, почувається особливо незатишно, наче мала, мізерна комашина під склепінням неба. Очі блукають настельними розписами, настінними барельєфами. Тут ніщо не змінилося. Усе залишається таким само прекрасним і не­повторним, як тоді, коли сюди вперше ввійшов Сінаххеріб.

Триярусні стіни сягають дванадцяти метрів заввишки. Їх зверху-донизу вкривають масивні плити з на диво реалістичними, немовби завмерлими в алебастрі, ба­рельєфними зображеннями. Стеля з кедрових балок інкрустована золотом та лазуритом – нагадує зоряне небо. Верхній ярус стін прикрашають фігури крилатих геніїв із пташиними, риб’ячими, звіриними головами, постаті добрих демонів-хранителів царського роду, зображення дванадцятьох богів ассирійського пантеону, різноманітні міфологічні сцени, при­свячені їм. Панорами полискують глянцевим різнобарв’ям. Алебастрово- й багряношкірі боги й херувими велично крокують серед бірюзи небес. Cоковита смарагдовість пальм підкреслюється яскраво-синім блиском вод. Білосніжні й візерунчасті шати урядників яскріють серед брунатних і гранатових вбрань вояцтва. Золотогриві леви пишнотою барв змагаються з пишнотою зображення царя над царями…

Мовчки розглядає Асархаддон постаті Ашшура, Іштар, легендарного героя Гільгамеша, засновника Ніневії Ніна... Про їхні діяння читав отроком у царській бібліотеці. Здається, любив тоді порівнювати зміст книг із сценами на алебастрових плитах. Як давно це було. Уже в самого – діти-підлітки.

Середній і нижній ярус займають не божества, а зображення реаль­них людей і подій. Ось праворуч трону – епопея грандіозного походу: ассирійська армія долає важкодоступні гірські перевали. Далі несподівана, нищівна атака, вороги утікають, здаються в полон, терплять муки. На нижньому ярусі, одухотворені рукою ваятеля, і досі дихають життям сцени різноманітних святкових та тріумфальних церемоній, сце­на закладення палацу, обводнення висячих садів, рада царя з вельможами, суд над бунтівниками... На стіні навпроти – облога фортеці. Захисники впевнені в її неприступності. Вони стріляють із луків, кидають каміння, ллють окріп. Та ось таран розбиває ворота. У пролом вриваються ассирійські воїни. Фортеця капітулює. Незліченна здобич переходить до рук царя. Трохи нижче на кількох плитах – полювання на лева. Коні несуть колісницю, не торкаючись землі. Цар напинає тугого лука. Про­шитий каленою стрілою, лев перевертається в повітрі й падає у трави.

Діяння Сінаххеріба... Вони всюди. Їх надто багато, і це вже по­чинає дратувати Асархаддона. Ні, не зможе він жити в палаці, де на кожному кроці все нагадує вітця. Либонь, не зможе...

А барельєфи навіюють образ батька, і губи мимоволі шепочуть завчені напам’ять аннали Сінаххеріба:

“Я – Сінаххеріб, великий цар, могутній цар… повелитель Ассирії, волостелин чотирьох сторін світу… досконалий герой, могутній самець, перший із земних правителів, вузда, яка впокорює непокірних, блискавка, яка спопеляє супостатів.

...Наче лев, я роз’ярився. Зодягнувся в обладунок. Шолом, окрасу битви, натягнув я на голову свою. На мою бойову колісницю високу, яка трощила супостата, в гніві серця мого я піднявся поспішно. Могутній лук, вручений мені Ашшуром, я схопив п’ястуками, сулицю, яка уриває життя, у долонях я стиснув, над усім військом лихого супостата, неначе ураган грізно я закричав... За велінням Ашшура… мого господа… на ворогів я напосівся. Зброєю Ашшура, мого повелителя, і розлюченим натиском я повернув їх спинами та спонукав до втечі. Ворожу рать стрілами й сулицями я переполовинював і тіла їхні проштрикував, наче решето. Немов жертовним баранам, перерізував я їм горлянки, їхні життя, які так цінували, я вривав, наче нитку. Я змусив їхню кров текти широченним довкіллям, як наче то води водопілля у сезон дощів. Баскі упряжні коні колісниці моєї в їхню кров занурювались, мов у ріку. Колеса моєї бойової колісниці... розбризкували сукровицю й нечистоти. Трупами бійців їхніх, наче травою, наповнив я землю. Я відтяв їхні бороди і тим збезчестив, я повідрубував їхні руки, ніби визрілі огірки, я позабирав перстні, препишні вироби з золота й срібла, що виблискували на їхніх пальцях...”.

Таким був нещадно-грізний Сінаххеріб. Таким повелів зобразити себе на барельєфах палацу, таким описав себе в тріумфальних анналах нащадкам.

Асархаддон важко зітхнув. Чи зуміє, чи здужає бути хоч наполовину таким, як батько? Чи залишить по собі не менш пишні палаци і барельєфи? І тріумфальні написи?.. Ассирія лежить у руїні. Запекла міжусобна війна спустошила густонаселені внутрішні райони. У столицю повернулася лише жалюгідно-малочисельна тінь колишньої армії.