1.2.10

10

З радісним тріумфом увійшов я

до Ніневії, мого царського міста.

І переможно сів на троні мого батька.

[...] Усі війська, і всіх бунтарів,

які брали участь у змові, щоб

захопити владу в Ассирії для моїх

братів, я перевіяв до останнього

мужа, і наклав на них сувору кару,

і винищив їх та їхнє потомство.

Аннали царя Асархаддона; 680 р. до н. е.

Три пари ламассу – херувимів, створених богами із людських, орлиних, бичачих та лев’ячих рис – завдяки хитрій оптичній ілюзії неначе повагом крокували назустріч тим мізерного зросту смертним, котрі входили у столицю через монументальні Ворота Нергала. Людці з нечистим сумлінням не мали де очі діти, наближаючись до грізних сторожів міських воріт. Зпрадавен серед чорноголового порепаногого люду побутував забобон: ті, мовляв, хто згрішив проти богів і помазаника божого, не увійдуть в священне місто. Що легше верблюдові прослизнути крізь вушко голки, аніж тим, хто втаїв бодай одну корзину збіжжя від царських чи храмових обліковців, або інший який гріх учинив, проминути без кари грізних суддів-херувимів. Гігантські ламассу могли одним своїм копитом розчавити нечестивого грішника, як ото рільник в полі ненароком дусить п’ятою хробаків.

Помахом долоні Асархаддон повелів візнику притримати коней. Ось вони – пам’ятні стели – скрижалі довічної прослави царя-батька, царя-будівничого імперії і її сліпучесяйної столиці. Вивищуються перед трьома рядами херувимів-ламассу та монументальним барбаканом Воріт Нергала.

Заворушив губами, читаючи:

«Я достоту розширив простір житлової забудови Ніневії. Її старий мур та Зовнішній мур, якого раніше не було, я вибудував та вивищив так високо, як гору. Її околиці, які через нестачу води впали в запустіння і поглинали вологу, як пустеля, і де люди не мали води для зрошення і тому звертали свої погляди до небес у моліннях про сходження дощу, я обводнив зрошувальною мережею. Із областей, де поселення Масіту, Банбакабн, Шаппариш, Кар-Шамашнасир, Карнурі, Римуса, Хата, Далаїн, Решені, Сулу, Дур-Іштар, Шибаніба, Іспарирра, Гингилиниш, Нампагате, Тілу, Алу-Цусі – усі води, що струменять підгір’ям понад містом Хадабіту, вісімнадцятьма каналами, які я вирив, я направив у річку Хусур. Від меж Кисиру до середмістя Ніневії я прорив канал і випустив туди ці води. Я дав йому ім’я «Канал Сін-аххе-еріба»…».

Стислося серце в сум’ятті.

«О, Ашшуре, господи мій, чи ж спроможуся я гідно продовжити чини царя-батька мого? Чи дано мені буде пресвітлими богами сповнити бодай дещицю з тих великих діянь, що довіку прославили ім’я мого владичого батька, воістину царя над царями?» – думки квилили в серці Асархаддона зраненою чайкою. Бентежили, гнали дрижаки, обливали пахви бридким потом. От тільки вишкіл не минувся даремно. Обличчя ані здригнулося. Ані на мить не полишив його величаво-незворушний вираз природженого повелителя, розпорядника доль людських. І очі натреновано зорили поверх натовпу, полискуючи кригою.

Тріумфальна процесія минала Ворота Нергала. Сонячні зайчи­ки витанцьовували на їхніх барельєфах, вилитих із золота, засліплюючи очі. Кілька десятків м’язистих рабів, натужившися, заледве розводили ма­сивні стулки. Ворота Нергала та Ашшура повністю розчиняли нечасто. Відкритими їх можна було побачити, коли відбувалися відповідні багатолюдні релігійні церемонії, або коли в столицю із перемогою вступав її могутній повелитель.

Кожен такий вхід вважали загальноміським святом. Усі ніневіяни – від найбагатшого до найубогішого – кидали заняття й поспішали до во­ріт вітати царя з поверненням. Навіть раби веселішали, бо на цілісінький день господарі давали їм спокій.

Тріумфальний вхід царя – багатолюдне, величне дійство. Побачивши його раз у житті, – не забудеш уже до самої смерті. Тріумфальна процесія важким чеканним поступом марширувала Царською дорогою Сінаххеріба, що мала шістдесят два лікті завширшки. Уздовж проспекту височіли стели, барельєфи та скульптури, які розповідали про славетні перемоги ассирійської зброї. Проспект прикрашали монументальні портики, фронтони храмів і розкішних новобудов, око тішила пишна зелень.

Попереду довжелезної процесії витанцьовували пишногруді ніневійські діви у довгих строкатих спідницях. Через плече до талії кожної з них була підвішена широка, виплетена з верболозу таця. Діви дзвінкоголосо співали священні гімни, пучками пальців брали з таць пелюстки троянд і бугенвілій, посипаючи ними широку заасфальтовану дорогу перед царською колісницею.

Шестеро білосніжних коней у дорогій збруї, інкрустованій золотом і коштовним камінням, з чепчиками-султанами зі страусових пір’їн та золототканих торочок на головах, обережно ступаючи, везли у парадній колісниці царя над царями. Асархаддон сидів на невеличкому похідному троні з чорного дере­ва та слонової кістки. Один з рабів-нубійців тримав над ним розло­гу парасолю, інший монотонно махав віялом, відганяючи мушок і задуху.

Величаво та пишно прибрався цар на цю урочистість. Мав на собі туніку темно-синього пурпуру, розшиту червоними розетками. Вона спускалася до самих ступнів, узутих у легкі золочені сандалії. Поверх туніки на цареві красувалася камізелька, майже повністю зіткана зі золотих та срібних ниток. Сонячне проміння озолочувало пос­тать Асархаддона, удивовиж вирізняючи її з-поміж усіх інших. Широкий, у три складки, пояс щільно оповивав талію ассирійця. З-за пояса погрозливо стримів меч у дорогих піхвах і два кинджали з руків’ями зі слонової кістки.