1.2.4

4

…І вишикувалися вони навпроти стін Харрана.

Хроніка падіння Ассирії; кін. VII cт. до н. е.

Ассирія з кінця в кінець густо змережана торованими шляхами й великими караванними дорогами. Вони сполучають країни й народи, міцно зв’язують переможених і переможців, служать тран­спортуючими артеріями у неозорій багатоетнічній імперії. На ка­раванних шляхах Ассирії можна зустріти чужинецьких купців з далекої Індії, Еламу, Халдеї, які прямують в Кілікію, Фригію, Лідію; або купців із Бактрії, що торують шлях у Сирію, фінікійські міста-дер­жави, Єгипет; або ж урартських купців, які везуть товар у Вавилонію, арамейські князівства, Тадмор[1]...

А скільки дорогами Ассирії сновигало ассирійських купців. Вони не були настільки знаними в світі, як спритні халдеє-ізраїльтянські з торговищ понад Еламським морем, а однак, щороку їх поспішало туди-сюди дедалі більше. Розорення конкурентів-вавилонян, різноманітні пільги і пода­тки, відчутно нижчі, ніж для купців-чужоземців, сприяли розквіту купецького стану в етнічній Ассирії.

Старі царі Ассирії походили із вузького кола членів правлячої жрецько-купецької корпорації. На них, ліпших мужах, синах торгівлі, трималася дієздатність державних інституцій. Торгово-посольські місії регулярно збиралися в царських палатах і до хрипоти узгоджували списки товарів для експортно-імпорних оборудок – так званих обмінів дарами між царями. Багате торговище Ашшур спрадавен нагадувало хижого павука, що сидить посеред павутини караванних шляхів і спритно посмикує то одну, то іншу ниточку до збагачення. Адже саме в Ашшурі перехрещувалися караванні путівці з усіх чотирьох сторін світу. Східними Вавилонським й Арбельським трактами простували валки ассирійців із товарами з Індії, Бактрії, Согдіани, Аріану, Еламу й Вавилонії. Західні провалили від Віллуси й інших пеласгійських царств через Карію або Фригію до Табалу й Каркемишу, а звідти – таки в Ашшур. Південні путівці вели до воріт Ашшура каравани з рідкісним крамом із Єгипту й Офіра, заморських Дільмуна й Мелуххи, Тартеса й Етрурії, Лівії й Карфагена, Кіпра й самої Фінікії. А гірські північні стежки і річкові шляхи наводнювали священну стару столицю Ассирії коштовними металами з Вірменського нагір’я.

Так уже склалося, що ассирійські дороги слугували не лише людям мирних професій, а й військовим. Не минало року, навіть одного-двох місяців, як широкими вимощеними дорогами тупотіли копита кіннотників, викрешували іскри чобо­ти піхотинців, дзвінко гули й скрипіли оковані міддю колеса колісниць. Міць хижого ассирійського лева, оточеного зграєю бунтівних гієн, упродовж віків належно підтриму­вано лише завдяки шокуючій мобільності ассирійських військ. Не встигало ще десь на далеких окраїнах неозорої ім­перії вибухнути повстання, як гінці з донесеннями від шпигунів щоду­ху мчали ассирійськими дорогами від одної поштово-патрульної станції до іншої прямо в Ашшур, Дур-Шаррукін чи Ніневію. І за день-два звідти виступала вишколена, призвичаєна до швидких переходів, добре озб­роєна й дисциплінована армія. Часто ця армія встигала на місце подій ще до того, як повстання набувало загрозливого розмаху. Запорукою успіху слугувала мережа доріг.

Виступивши з Каркемиша, Асархаддон повів військо старою караванною дорогою на Харран. Попереду традиційно цоко­тіла кіннота й стугоніли на вибоїнах колісниці. Усередині широким похідним кроком марширувала основа ассирійської могутності – важкоозброєна, дисциплінована й тактично вишколена піхота. Позаду тягнулись лучники, пра­щники та допоміжні інженерні підрозділи. Їх набирали з воїнів підкорених народів, тому вони вважались найменш надійними.

Відразу впадало в очі, що численне військо на караванній дорозі не дивина. Помітивши вояцтво на обрії, купці невдоволено спльовували і завертали каравани на узбіччя. Ніхто не сахався великої маси людей, не намагався сховатися подалі від неї. Знали: дорогою йдуть солдати, а не мародери. Вони не обдеруть, мов липку. Бо й кількахвилинне відлучення зі строю каралося смертю.

Зачувши, що військо очолює царевич Асархаддон, купці самі поспішали з дарами та новинами йому назустріч. Одні розповідали, як Арад-Нінліль і вельможі-землевласники з кожним днем дедалі нахабніють. Інші рекли, що заледве відкупилися від скіфсь­ких розбійників, які перебувають на службі в маннейського[2] царя. Ще одні стверджували: нині на всіх дорогах Ассирії панує ґвалт і безлад, а це лише на користь розбишакам. Дехто божився, що на власні очі бачив, як озброєні мідійські[3] селяни збираються у ватаги, гра­бують ассирійських купців, убивають збирачів данини.

Наближаючись до Харрану, Асархаддон дізнавався щораз нові подробиці політичної й соціальної ситуації в імперії та дій братів-батьковбивць, які скупчували військо для битви із ним. Дорогою до ар­мії царевича приєднувалися окремі підрозділи, що стояли гарнізона­ми в сусідніх містечках, та нечисленні ватаги ветеранів, які пам’ятали часи Саргона Другого. Безперечно, була це крапля в морі, однак Асархаддон радо вітав усіх новоприбулих і обіцяв щедро винагороди­ти переможців.

Невдовзі сухі, малотравні горбисті рівнини області Біт-Адіні[4] змінились полями, фруктовими гаями, виноградниками. Що ближче армія підходила до Харрана – стародавнього передньоазійського центру ремесла й торгівлі, то більшало люду на дорозі та розлогих нив, оброблених руками дбайливих господарів. Обличчя Асархаддона світліло, коли милувався плодами праці трудівників. Проте багато-хто у війську не поділяв його настроїв. Прості воїни знали: це благополуч­чя – показне, несправжнє. Правителі міст і аристократія насильно зганяли злидарів подалі від караванних доріг. Чужинецький купець, мандрівник чи приходько-подорожній мусив бачити Ассирію дужою та квіту­чою, а не слабкою, злиденною, малолюдною, запустілою внаслідок по­стійних спустошливих війн і походів.