1.2.3

3

І Теушпу, кімера, (царя) умман-манда

[тобто, варварів півночі], батьківщина

якого далеко, в країні Хубушна з усім

його військом я розбив зброєю своєю.

Аннали царя Асархаддона; 680/79 р. до н. е.

Асархаддон ніколи в житті не посягав на трон царя над царями. Хіба хлопчиськом нерозумним ні-ні й мріяв одіти тіару й зійти на колісницю та повести в бій хоробрих воїнів, уподібнюючись своїм славетним дідові й батькові. Але наївні дитячі мрії ті не звіряв анікому. Учителів мав надто суворих. І матінка Накія привчила: анічичирк, бо стіни мають вуха. Тож змалечку привчений був до думки, що Ашшур дарував батькові синів-первістків від старших дружин, і котромусь із них боги уготовали долю правити після царя-батька. А йому, юному, натомість, належить сумлінно опановувати усі придворні науки. Та готуватися в зрілості обійняти котрийсь із верховних жрецьких санів (якщо на те буде владича ласка старшого брата-царя).

 У батька був син улюблений. Первісток. Гордість і надія батькова. Єдиний, кого цар Сінаххеріб пестив і особисто вчив ратній справі. Єдиний, кого з дотриманням церемоніалу в храмі Ашшура урочисто проголосив кронпринцом-престолонаступником у присутності усіх перших мужів держави та нарік тронним іменем – Ашшур Дарував Нащадка – Ашшур-надін-шумі[1].

Давним-давно, два десятиліття тому, коли підлітку Асархаддону щойно минуло тринадцять, Сінаххеріб урочисто привіз кронпринца у Вавилон і коронував його на царя-престолонаступника, якому належало, за поконом, обійняти трон Вавилонії й стати надійною підпорою батькової влади на півдні імперії.

Та не так воно склалося, як батькові мріялося. Заледве шість років протримався Ашшур-надін-шумі на троні. А тоді еламіти вторглися в Вавилонію зі значними силами. Вавилонська знать вирішила видати ненависного їм царя-чужинця спільникам. У місті Сіппарі під час переговорів еламіти підступом захопили царя Вавилонії. Відступили з багатющою здобиччю й полоняником в Елам. І посміли диктували свою волю цареві понад царями. Погрожували розтерзати його первістка, коли цар не відступить, не підпише принизливу мирну угоду, не сплатить коштовну контрибуцію.

Безумці. Кого вони посміли шантажувати? Сінаххеріба Кривавого? О, безумці. Так, вони встигли стратити Ашшур-надін-шумі. Але невдовзі самі вмилися кров’ю за цей нечуваний прогріх. А після Еламу прийшла черга кров’ю розплатитися за смерть первістка усьому люду вавилонському…

Після підлої страти ворогами улюбленого первістка Сінаххеріб зчорнів, знавіснів, згубив душевну рівновагу. Цар зарікся назвати перед богами й людьми нового престолонаступника. Може, не знаходив достойного серед синів молодших. Може, остерігався наректи і тим підставити чергового сина під нищівний удар заздрісних і мстивих богів. На довгі роки Ассирія опинилася без помазаного в храмі Ашшура спадкоємця трону. Цар над царями почувавсь ще повносилим мужем. Ще щороку проростало його могутнє сім’я у лонах наложниць гарему. А от дорослі сини, бачиш, затамували образу на батька. Плекали лють у гнилих серцях своїх. Не всі, звісно.

Асархаддон шанував царя-батька, як живого бога. Яко молодший, не пхався у перший ряд у тронному залі, не муляв очей батькові показною сановитістю й зрілою самостійністю суджень. Знав, перед ним у черзі на трон є двійко старших братів чистої ассирійської крові. Обачно схиляв голову й уступав дорогу у палацових амфіладах тим, у чиїх жилах текла кров царів старої династії і спадкових патріархів культу верховного бога Ашшура. Йому, синові Накії із опального вавилонського роду, царевичу із розбавленою кров’ю, годі було тішити себе іллюзіями обійти братів старших і чистокровніших у змаганні за трон. Та він і не прагнув того ніколи. Ніколи дотепер…

Довге десятиліття після вбивства Ашшур-надін-шумі посаду негласного кронпринца обіймав другий за старшинством син царя – можновладний Арда-Муліссу, помазаний у храмі під новим тронним іменем Арад-Нінліль. Довге десятиліття вся увага царедворців і всі політичні інтриги були прикуті до Арда-Муліссу. Сей старший брат чистої крові донесхочу купався в славі й раболіпності підданих. Опершися на підтримку частини впливох сановників, завівши приятельство з широким колом офіцерів-ровесників, Арад-Нінліль аж поривався провадити власну, незалежну від примх царя-батька, політику. Сінаххерібові, певно, неоднократно доповідали про те емісари таємної служби. І цар, певно, лютився. Але до пори попускав віжки, бо що, як не воля богів відібрала в нього одного сина-наступника й вип’ячила іншого? До пори попускав… До пори…

А з чотири роки тому Сінаххеріб знавіснів. Винюхав зраду в її зародку. Так люто волав на Арад-Нінліля, що відлуння царського крику докочувалося і в найдальші покої палацу. Ніхто не відав достеменно, про що вони там несамовито сварилися. Але третього дня цар скликав Велику раду сановників. І в підніжжі трону свого на золотий ослінчик кронпринца повелів всістися молодому царевичу Асархаддону. О, тоді йому минув заледве двадцять дев’ятий рік. А в тридцять царедворці рокували йому висвячення на первосвященика. Аж тут негадано батько привселюдно запросив його посісти ослін кронпринца на Великій раді перших мужів держави. Тим рішенням привселюдно понизив і принизив дотеперішнього кронпринца Арад-Нінліля. А його, ще зовсім зеленого в колі зрілих мужів, демонстративно представив їм у статусі свого нового обранця.

Сплинуть роки. На схилі свого віку, згадуючи про те суперечлливе рішення царя-батька, Асархаддон такі слова щиросердого зізнання продиктує занотувати придворному хроністові: «Хоча я був молодший за моїх старших братів, мій батько і цар, за велінням богів, справедливо віддав перевагу мені перед іншими моїми братами, прорікши: «Це – мій спадкоємець»[2].