1.2.2

2

…І повернувся Сінаххеріб, цар Ассирії,

і жив у Ніневії. І коли він поклонявся в

храмі Нісроха, бога свого, Адраммелек і

Шарецер, сини його, убили його мечем,

а самі втекли до країни Араратської.

І зацарював Асархаддон, син його,

замість нього.

Біблія. Книга пророка Ісаї, 37:37-38

Асархаддону надокучила п’яна оргія. Хміль чомусь не п’янив, розваги не сприймалися з легким серцем, гнітюча тривога не покидала душу. Залишивши пирувальників у бенкетному залі, царевич піднявся сюди, на башту. Сподівався, нічна прохолода розвіє тривогу, додасть бадьорості. Та де там. Вітер зухвало шарпав одяг, зло бив у обличчя, реготав-завивав у вухах, мов смердюча гієна. Чорна ніч, поривчастий вітер, кепський настрій лише нагнітали тривогу.

Закашлявшись, Асархаддон знову призвав до себе богиню Іштар, давню хранительку царського роду. І різко повернувся до сходинок, які з’єднували башту з центральними приміщеннями цитаделі. Гострий слух ассирійця вловив тупіт важких, цвяхованих міддю чобіт. Хтось піднімався на башту. Піднімався поспіхом, бо дихав важко, з натугою. Від стін, побіч сходів, відділилися дві тіні. Асархаддон утомлено махнув їм рукою, і дебелі охоронці знову злилися з пітьмою.

Із темряви виринула сухорлява постать Абібаддіна – каркемишського воєводи. Обличчя бувалого воїна виглядало надто розхвильованим, ба, навіть стурбованим. Це змусило царевича стрепенутися.

– Ясновельможний Ашшур-ах-ід-діне, щойно примчав таємний посланець із Ніневії. У нього лист, адресований тобі, достойний. Посланець вимагає негайної аудієнції в сина царя над царями, бо має сповістити тобі нагальну вість про владику нашого.

– Де він? – різко запитав царевич, відчуваючи, як зрадливо затремтіло серце.

– Чекає у приймальні. Дозволь, ясновельможний, я особисто проведу тебе до нього.

– Гаразд.

Зал, де мала відбутися аудієнція, був невеликий, без зайвої розкоші. Підлога встелена теракотовими плитами, цегляні стіни охайно оштукатурені та розписані фресками. Звідти байдуже зорили на довколишній світ постаті богів і добрих демонів-хранителів. Тут висіла зброя, палахкотів вогонь у великих бронзових світильниках. У залі майже не було меблів, за винятком масивного, схожого на трон крісла з ліванського кедра, оздобленого коштовними інкрустаціями зі слонової кістки. Крісло те гордовито вивищувалося посеред залу і, безсумнівно, слугувало головним атрибутом влади під час прийомів.

Тихо, без найменшого шереху, в стіні за спинкою крісла прочинилися потаємні дверцята. У зал розмашистим кроком не ввійшов – увірвався царевич. Вид добрих богів, які зорили зі стін, приглушив неспокій і тривожні передчуття, що каламутили душу. Асархаддон набув поважного вигляду і вже зовсім спокійно, навіть величаво вмостився на кріслі. Побіч безшелесними бовванами завмерли два охоронці.

Обмінявшись поглядом із царевичем, Абібаддін плеснув у долоні. У зал чітким карбованим кроком солдата ввійшов посланець. Це був кремезний, пошрамований у низці битв воїн. На панцирі, з яким посланець, напевно, ніколи не розлучався, видніла відзнака вищого офіцера-гвардійця. І особа, і чин гінця засвідчували, що послан­ня небуденне.

– Агуїлая[1], тисячник царського полку, прибув із секретною депешею від туртана[2] армії і зичить довгих років царевичу Ашшур-ах-ід-дінові!..

Стримано вклонившись і побажавши царевичу всіляких ґараздів, опіки та допомоги богів у добрих починаннях, гонець видобув із доро­жньої суми глиняного листа і поштиво простягнув адресатові. Трохи борше, ніж того вимагав високий сан, Асархаддон розбив конверт. Й уп’явся в густо списану табличку.

У кімнаті запала мертва тиша.

“Царевичу Ашшур-ах-ід-дінові, моєму панові, твій слуга Ша-Набу-Шу[3], – рекла перша стрічка клинопису. – Нехай перебуває в благополуччі ца­ревич, у благополуччі країна Ассирія, яка з надією зорить у цей непевний час на поборника правди.

Лихої події я вісник. Мій пане, Арад-Нінліль[4] і Набу-шар-усур, брати твої, повстали проти царя над царями. Родова аристократія Ашшура, Калху, Арбели, Екалате, ображена на Сінаххеріба че­рез те, що він не зважав ні на них, ні на давність і шляхет­ність їхніх родів, а натомість оточував себе вояками і воєначальниками неблагородної крові, дарував їм престижні посади, милості й маєтності, зворохобила братів твоїх і штовхнула на стра­шний злочин. У зухвалості сердець своїх Арад-Нінліль і Набу-шар-усур підня­лися на царюючого вітця твого. Убили його мечем у спину між херувимами шеду й ламассу, коли він молився у храмі Нінурти[5] за твою перемогу над гімірами...”.

Здригнулася табличка в руках Асархаддона. Лютий скрегіт зубів розірвав цілковиту тишу. Царевич відірвав погляд від недочитаного листа й глухо, над силу, застогнав. А очі… Очі його палали такою люттю, що бувалий у бувальцях гонець, мимоволі відступаючи до две­рей, відчув, як ворушиться і піднімається сторч волосся на голові.

– О-о-о, трикляті!.. Бодай суддя смертних Мардук пошле свого рогатого дракона Мушуушшу спопелити дітей ваших! Бодай Нінурта розпоре черева ваші й тризубами вирве смердючі тельбухи ваші!