1.1.31

31

Каспії були зодягнені в козячі шкури

і озброєні своїми особливими луками

з очерету та мечами перського типу.

Геродот, «Історії. Полігімнія»; V cт. до н.е.

Шуміло, здіймалося і било хвилями об берег найбільше озеро на землі – Каспійське. Ніхто в давні часи – та й тепер мало хто – не звали його озером. Бо ж воно солоне, безмежне й величне, немов справжнє море.

А вздовж берега каспійського солонцями і сухим степом в’ється ледь помітна вичовгана стезя. Хто й коли проклав її – те не стане відомо, напевно, ніколи. Існувала вона зі сивої давнини, відтоді, либонь, коли людина ще тільки-но починала усвідомлювати себе людиною. І торували її, мабуть, ті перші сміливці, які кидали виклик родові, общині, богам і стихіям, залишали землю, де народилися, і подавались у мандри.

Не рік, і не два – тисячоліттями втоптували ту стезю мінові лю­ди, які згодом, із розвитком цивілізації, отримали назву “купці”. Що міняли вони і на що – теж невідомо – сховано за завісою часу. Із правіків афганську хаому вдихали чаклуни у степах понад Кавказом, а диво-мушлями з Перської затоки і диво-намистинами з фінікійського скла прикрашали гробниці жриць у курганах понад Дніпром… А скільки спільнот, скільки племен малих і великих споконвіку сочилися че­рез вузький прохід у високих горах – хто на північ, а хто на південь. Напрями різні – мета одна. І ті, й інші шукали кращих місць, кращого життя, кращої долі. Хтозна, певно, й численні завойовники, подібно до теперішніх скіфів, ішли стезею над Каспієм, аби дужим вихором обрушитись на прадавні цивілізації Півдня, знищуючи одні держави й культури та породжуючи інші.

Стезя тягнулася, сплітаючись із тоненьких стежечок-ниточок, від гирла Волги вздовж Каспія, минала Дербентські ворота, а нижче знову поступово зникала, розплі­таючись-розбігаючись у різнобіччя.

Цього часу, витягнувшись довжелезною змією, стезею сунуло полчисько Бартатуа. Сам цар із “безсмертними” скакав на баских огирах в авангарді. Повітря тут було ще чистим, не запиленим, а трави – не потолоченими. Попереду війська туди-сюди сновигали, вишукуючи здобич, роз’їзди вивідників. Та здобичі на узбіччі майже не траплялося. Як і людей. Біль­шість люду завчасу повтікало, поступаючись дорогою сильному. Ті ж, кому не було куди втікати, зустрічали кочівників у полях перед сво­їми рибальськими селами. Чекали з дарами-приношеннями, але даремно сподівалися відкупитися цією малою подачкою. Голодні й певні своєї безкарної могутності, кінні лучники вривалися у поселення, хазяйновито вичищали кліті та сховища, різали худобу та птицю, прицінювалися поглядами до вродливих дівчат і витривалих, м’язистих мужів. Усе тут належало їм, скіфам, бо так рік вустами їхнього царя бог Папай.

Однак траплялися рибальські поселення, які не хотіли миритися з волею скіфського бога. Море годувало їх, богам моря вони чинили треби й молитви, і воно, милосердне, у час лихоліття брало їх під свою опіку.

Бартатуа, коли в’їхав в одне з таких узбережних поселень, без­мірно здивувався, бо не знайшов у ньому жодного мешканця. Очі здобичника не обдуриш: ще принаймні вночі у селищі вирувало буденне життя. У підклітях досі ревіла ненапоєна худоба, на клаптиках городів де-не-де длубалися поодинокі кури, вулицею, прямо навпроти набурмосеного царя брела самотня коза.

– Де люд? За ніч ніхто не міг далеко втекти. Онасаре, звели воям розшукати їх і пригнати сюди.

– Мій повелителю, – м’яко й покірливо зголосився полко­водець. – Немає потреби розшукувати тих, кого можна побачити. Ми тут, а вони он там, у морі.

Округленими від здивування очима Бартатуа глянув на море. І аж сплюнув з досади. Там, на відстані двох-трьох польотів стріли від берега, на хвилях гойдалося безліч човнів і плотів. У кожному човні біліли цятки дорослих і дітей, між ними де-не-де визирали продов­гасті голівки кіз, овечок, телят. На інших човнах і плотах людей не було. Їх заповнили шкіряними міхами з прісною водою, в’яленою рибою, збіжжям.

Море дарувало їм і їжу, і прихисток. Каспії жили морем. Промишляли заготівлею здоровезних, як телиці, осетрових рибин. Їх засолювали, вив’ялювали, відтак завантажували на верблюдів і цілими караванами спроваджували на багатолюдні торжища Урарту, Мідії, Еламу, Вавилонії, Манни й Ассирії. За цінну рибу каспії отримували все, що потребували для щасливого життя. Ніколи не голодували. Ніколи й нікому не корилися.

Община поморян на диво легко управлялася з пістрявим килимом чов­нів, заякорених і зв’язаних між собою для більшої стійкості.

Не задля наживи, а через надмірну цікавість два дні, поки війська проходили повз поселення, Бартатуа з тисячею “безсмертних” нудився на березі, гадаючи, скільки ж часу оті дивні, волелюбні риба­лки зможуть пробути в морі без їжі, а, головне, без питної води. Цар сподівався стати свідком приниження, коли спраглі й голодні поморя­ни попливуть до берега, віддаючись у руки скіфів. Але де там. Цього разу розлючений Бартатуа спіймав облизня. Минув день, минув і другий, а сини моря й не думали повертатися. Сувора природа навчила їх тривалий час обходитися без води. Її нестачу каспії ком­пенсували кров’ю і тілесними соками свіжовиловленої риби.

Уперше впертість нескіфів пересилила впертість скіфів. Третього дня, спопеливши поселення непокірних, “безсмертні” знялися з місця та погнали огирів навздогін військові. Адже хвіст його розтанув за небокраєм.