1.1.30

30

Скіфи… відхилилися на верхній шлях,

набагато довший, [ніж через Колхіду],

і тримали по праву руку (у полі зору)

Кавказькі гори.

Геродот, «Скіфський логос»;

450-ті рр. до н. е.

Зроду-віку не бачив ще прикавказький степ такої сили-силенної війська. Розділене на три довжелезні колони і кільканадцятеро менших валок полчисько Бартатуа хутко просувалася на схід.

Через підошви відчувалося, як двигтить ґрунт під копитами десятків тисяч копит. Від того страхітливого двигтіння самої землі під ногами мимоволі стовбурчилося волосся, а руки покривалися гусячою шкірою. Копита коней перемелювали сланку зелену мураву до розрихленого чорнозему. Курява за комонними полками, табунами, отарами й чередами здіймалася попід хмари.

Запримітивши на обрії хмари пилюги, ховалися в нірки ховрахи, роз­літалося польове птаство, зривалися з місця табуни тарпанів, живими хвилями котилися вусебіч допівтисячні стада сайгаків. Біч-о-біч з копитними втікали зі шляху скіфських войовників вовчі зграї. У наб­лиженні такої велетенської маси людей вони інстинктивно відчували небез­пеку й, з властивою усім тваринам обережністю, завертали в пралісові ущелини. Навіть горді гірські орли не настільки впевнено ширяли у піднебессі. Зауваживши передові роз’їзди, орли, орлани й беркути розліталися. Від людей віяло холодним подихом смерті.

А скіфи сунули, не відаючи втоми. Праворуч на обрії темніли сині гори. Часом з них зривався сильний холодний вітер: гасив спеку та напоював тіла бадьорістю. Тут, у передгір’ї, тра­ви вигорали не настільки, як у степу. Високі гори го­стрими гребенями пороли-розчісували хмари, а ті репалися та проливалися на землю життєдайною вологою.

Проблема прохарчування вояцтва загострювалася. Ще при тих, перших, зустрічах посланця царя з волос-дарами оріїв, божичів і данастрів, Бартатуа домігся від хліборобів кілька валок збіжжя на півроку походу царського полку. Що мали ліпшого, повигрібали на догоду кощієві. Рештками напакували сякі-такі лантухи для прогодування власного війська в далекому поході. Коли виступали з Оратанії, погоничі передових загонів погнали численні, звідусюд з’юрмлені череди кіз, овець і корів. Але худібка та танула, наче сніг напровесні, бо парубоцтво щодень вимагало ситної поживи. Отож, під високими горами Кавказькими дійшло до потреби виряджати посольства фуражирів до вождів племен із вимогою стад та інших припасів в обмін на мирний перехід через тамтешній край.

Воїни Сваргапіта та Будимира пленталися похідною колоною крайнім скіфсь­ким порубіжжям попід самими горами. Витоптувати буйнотравні ро­дові уділи сакасинів і сарапалів їм ніхто не дозволив. Та й не вельми прагнули потикатися в бік скіфських стійбищ. А тут, у передгір’ї, воїни кожного племені просувалися осібно, на власний розсуд добуваючи собі прохарчування.

Після скіфів, які випереджали васальні полки на половину денного переходу, уполювати щось у степу було марно. Доводилось шукати провіант у горах.

– Подався крук ловити жаб та гадюк. Треба і нам виступати – сякого-такого м’ясця в горах напитати, – радилося товариство. – Бо як не найдемо, доведеться останнього волика доїдати.

– Тепер той поживу має, хто про те завчасу подбає.

– Не всяка шкура вичинки варта. І не всякий почин – славний. Але що ж його чинити? Хто з вовками в набіг подався, кривавої поживи не цурайся.

– Ходимо нині під тими, хто звик не міняти, а силою відбирати.

Привідці гадок вояків наслухали. Згідливо головами кивали.

Шкода було ватагові неопірених ще, по правді, парубків на смертельно небезпечні вилазки у дрімучі гори виправляти. Раду радив із тим, хто з батьком помандрував світами і знав ціну ризику. Стривожено ділився з дядьком потаємним:

– Та сих парубків ще не один день вчити, як скитську лаву щербити.

Мандрокл руба виполював ті вагання юного полководця, у котрого серце ще не обвуглилося, ще квилинням озивалося на біль перших втрат побратимів, такою життєвою мудрістю:

– А ми ж на що? Вишколимо. У вправного коваля в горні біля сухого поліна й сирі горять. Не один в тому горнилі на попіл розкришиться, так зате ж решта сирих грудомах у залізні грудки спечуться. А ми грудку до грудки – то й мечі викуємо та вигартуємо. Тоді й тоті діти наші з серцями залізними із честю замінять нас на сторожі Оратанії.

На тій раді зійшлися.

І Сваргапіт вдосвіта піднімав по дві сотні мужів. І вздовж річе­чок, струмків та міжгір’ями пробирався з ними далеко в гори. Намагалися вполювати хоч щось. Відчайдушно відважувалися обступати з ратищами велетенських гірських турів, при оказії били здоровезних бородатих оленів та гірських козлорогів.

Однак, напівголодне життя зму­шувало промишляти і розбоєм. Бувалі порубіжники старанно вишукували непримітні гірські стежки. А натра­пивши, збивалися у більші ватаги та просувалися ними, поки не натрапляли на омріяну здобич.

Рухалися обережно, сторожко роззираючись та прислухаючись. Часто на такій от стежці, десь у вузькій похмурій міжгірній тіснині чи відкритому з усіх боків кряжі на сміливців чигала засідка. То вбогі горяни зби­ралися з довколишніх поселень, щоб зі зброєю протистояти численнішим татям із неозорих степових просторів, закутим у блискучі лати.