1.1.29

29

Зайшло сонце, і темінь сповила всі шляхи,

а галера наша допливла до окраїн глибокого

Океану. Там (мешкає) народ і (є) місто

кімерійців…

Гомер, «Одіссея», ХІ, 12-15; VIIІ ст. до н. е.

З-над Пантікапа і Ріки Сіндів скіфи повернули коней до рідних місць. Широким віялом родових поїздів розпорошилися квітучими степами. Поспішали вклонитися могилам предків, привітати родовичів, які вольготно сиділи у буйнотравних долинах на схід від річки Калауса ген аж по багаті на рибу, звіра й пашу плавні у дельтах Куми, Тереку й Сулаку.

Там, де прокочувалися багатотисячні юрмища кочівників, дороги не ставало. Після них довчора буйнозелений весняний степ виглядав неозорою свіжопереораною ріллею. Скіфські коненята, не збавляючи похідного тюхикання, переточували міцними зубами соковиті трави до кореневищ. А тисячі й тисячі гострих копит перемелювали дернину й чорнозем на пустку незгірш за навальну степову пожежу. Там, де проходило полчисько царя Бартатуа, видніла пустка.

Оріїв, гелонів і інші чужоплемінні полки воля царя Бартатуа скерувала простувати південніше вздовж передгір’я Кавказу. Воякам підлеглих племен скіфи лишали нешироку, у десяток-другий поприщ, смугу незайманого степу. Та після нещодавнього проходу пообіч тієї пасмуги ловецьких роз’їздів скіфів тут годі було розжитися не те що на копитну здобич, а навіть на якогось худореброго бабака.

Вояцтво мимоволі доточувало череди телиць, яких попасом гнало від дому. Та й збіжжя доводилося вділяти з обозу дедалі скупіше. Підсмерком виголодніле парубоцтво починало нових насущних пісень горлати:

Ой годі бо вам, пужалнярі, соб-собе гукати,

Пора, пора, пужалнярі, до кола ставати.

Нумо, брати, розпрагати та сірії воли,

Киреєчки розстеляти, накривати столи!

Марили гарячою їжею й часиною повноцінного вечорового відпочинку, щоб ноги й попереки повідтерпали. Довгі вечорові посиденьки довкола похідних ватр переростали у ритуал вояцького братання та емоційного спалювання всього того, що ятрило душі впродовж довгих денних переходів. Мужі прагнули не так наїстися досита, як наговоритися й насміятися вщерть, розвіяти у товариському колі понуру нехіть вигаслих сердець. Підневільне волочіння незнати куди, перші смерті родовичів у боях, часом такі несправедливо-випадкові й марні, свіжі рани, що не вельми й гоїлися від цілоденного руху верхи, непевність власної будуччини – усе те неабияк пригнічувало й висотувало снагу. Збадьорив би дзбан терпкого хмільного меду – але де ж тут дістати п’янкого питва, що кров розпалює й зажуру проганяє.

Єдине, що допомагало, – оце вечорове братання із розвеселим чесанням язиками, горланням сороміцьких співанок упереміш із упівголосними співами незглибинно-щирих старосвітських пісень рідного краю. Родове коло зближувало людей спорідненої орійської крові. Кувало дух бойового побратимства.

Сваргапіт полюбляє в такі от вечори, як нині, присісти в коло межи бувалими порубіжниками, серед яких з отроцтва ратної науки вчився, змужнів та розуму надбав. Дужі дядьки, декотрі батькові ровесники, латво вміють і мотузку з конопель скрутити, і балачкою так зуби забалакати, що душа розпогоджується.

Поки кишки до хребта липнуть, розмова жваво снується та раз у раз навертається до їдла. Тим паче, що і побалакать є з ким. За кашовара здоровань Гладко – ватаг, котрий про своїх відчайдух дбає. Але не токмо мечем, а й варехою вправно орудувати полюбляє.

– Гладку, братику, може годі нас мордувати? Чи не пора насипати? – мужі вряди-годи поводять носами й голодно глипають на казан.

– Е-хе-хе, щось зарідке в нас булькоче, поки скит м’ясисту коняку точить, – зітхає котрийсь парубійко з ледь завруненими вусиками, згадуючи ситі вечері в сусідів скіфів.

– У них скотарська доля: ноги в гною, зате губи в лою, – по філософськи пхекає на те Гладко. – А оратаям без жита зими не пережити.

– Бодай би ті неситі повиздихали.

– Та така тепер і в нас доля псяча: лови людей, та задирай, та з упольованим до царя вертай, та ще й хортячим хвостом перед ним мотиляй.

– Тьху, не згадуй кощія при страві й гожій гутірці! – сердиться кашовар. – Най десь там йому гикається, а нам тут спокійно глитається.

Похідники жвавіше втручаються у розмову:

– А хто зна, хто віда, чим цар Бартатуа обіда?       

– Тю, най собі. Нам царевого їдла не займати, звикли своє споживати.

– Ех, мені б пирогів з горохом хоч малу копочку та макітру конопляної мачанки – ото попоїв би! Ех-х, коли-но пригадаю ті неньчині смаколики в нашій замаяній хаті, аж сльоза з ока креше.

– А що, виголодніли? Ще страва в казані булькоче, а очі її вже поїдом їдять?

Гладко півобертається від казана до співрозмовників. Повагом оглажує вуса. Пояснює:

– Що рід від малих діток одняв і нам на вози склав – тим нам і виживати, поки дорогою не підвернеться чогось ліпшого надбати. А нам що – голодному конем ліпше правувати. На те і снідання, щоб натщесерце водиці попити та дрібкою вихололої каші поспіхом жевжика заморити. На те і вечеря, щоб спочити, та гаряче спожити, нутро розігріти. Та батьків у молитві згадати. І за кожну крупиночку їхньої пашниці, що оце в казані булькоче, щиро їм дякувати.