1.1.28

28

…Скіфи при переслідуванні кімерів,

збившися зі шляху, вторглися в Мідію.

Бо кімери весь час просувалися

вздовж узбережжя Понту, а скіфи при

переслідуванні їх тримали назирці по

праву руку від себе Кавказькі гори,

аж поки не вдерлися до мідійської землі.

А звідти вони рушили вглиб Азії. 

Геродот, «Скіфський логос»;

450-ті рр. до н. е.

Там, де неозорий буйнотравний степ поступається місцем густим, непрохідним лісам, в очах мерехтіло від вершників. Тисячі й тисячі низькорос­лих степових коней столочили осоку й очерет на правову березі Річки Сіндів, копитами скаламутили синяву води, ген далеко порозганяли рибу та річкове птаство.

На березі річки, на межі степу й лісу, розбили Стан скіфські лучники. По цей бік водойми лежала меотська земля, на тому ж боці мешкали племена сіндів.

Навчені гірким досвідом розправи над північними сусідами, сінди завчасу вийшли на обводи рідного краю. Не війною, а даниною зустрі­ли степових войовників. Прибули з дарами: ремиґала худоба, бекали вівці, вгиналися під міхами ячменю довгі вози... Князі сіндів сподівалися відкупитися від кочівників і запобігти навалі. З цією метою зібралися вони в скіфському Стані.

Бартатуа з поблажливістю сильного прийняв сіндів у похідному шатрі. Пригощав кумисом. Ґречно розпитував за здоров’я, за родини, за дорідність скоту… По тій мові, мовби між іншим, поцікавився:

– З чим з’явилися повелителі сіндів до царя Бартатуа: з покорою, а чи з гординею й гонором, подібно до нерозумних меотів?

– З покорою… З покорою… – навперебій заґелготали сінди.

Відтак з-поміж мужів виступив найстарший літами й заслугами.

– Могутній царю, – повів речницю лагідним голосом, переминаючись та помітно хвилюючись. – Повелителю багатьох племен і народів. Ось незліченні раті твої, мов ті грозові хмари, клубочаться на межі Сіндіки. Ось твої незчисленні табуни каламутять воду Ріки Сіндів. Ось твої безстрашні воїни точа­ть акінаки, поглядаючи на наші злиденні весі. Зупини їх, могутній царю, послухай смиренної ради старших країни, яка схилила в покорі голову перед тобою. Земля сіндів мала й убога. У нас немає ані буйнотравних випасів, ані розлогих долів, на яких могли би перепочити твої вої та мати добру пашу табуни. Немає в Сіндіці ні­чого, крім високих гір, непрохідних лісів і в’язких боліт. Не бу­де де й кроку ступити у ній тисячам і тисячам твоїх безстрашних витязів. А коненятам, худібці і поготів ніде буде розвернутися серед борів та круч. А без доброї паші охляють. А коли то ще зливи розбурхають ріки. Самі ми тоді кидаємо нажите майно й укриваємося на стрімчаках. А де дітися синам Степу? Отож бо запитую тебе, мудрий царю, від імені князів краю нашого. Задля чого тобі, владаре з крильми орлиними й кіньми нестримними, війною забредати вглиб землі тво­їх вбогих, покірливих рабів? Пощо синам Степу борсатися в наших багнах та блукати нашими лісами й горами? Що ма­тимеш із того, коли і так усе наше – твоє? Діточок малих ми залишили голодними, бо в покорі сердець пригнали перед твої царські очі стада телиць і овець, звезли збіжжя, яке потребуватиме твоє військо в поході. Прийми сі приношення Сіндіки. І відведи занесений меч від смирен­но схилених голів твоїх рабів. І поверни грізне воїнство на схід, у вільготні степи, у дідизну сакасаїв, де богатирів виглядають їхні жони та діти. Най радісним сміхом наповняться стійбища сакасаїв. А скот сіндів наситить голодних та поповнить родинну худібку твоїх славних витязів.

Погладжуючи бороду, Бартатуа уважно слухав сіндського князя. Так, тут було над чим замислитися. Сто тисяч воїнів – це не один-два. Як провести їх через захмарні Кавказькі гори і не порозгубити, не ослабити військо? Як вийти там, де тебе не чекають? Справж­ній полководець мусить думати і зважувати все наперед. Але спробуй-но здогадайся, що чекає на тебе завтра, опіслязавтра, третього дня...

Розігнавши з-перед очей пелену роздумів, Бартатуа згідливо кивнув головою.

– Сивина на твоїх скронях, сінде, спонукає шанобливо дослухатися до твоїх слів. У них достатньо виваженості й мудрості, аби не сумніватися в їхній щирості. Одначе, як оминути нам землю сіндів, ко­ли наш шлях пролягає на південь, у казково багаті царства Азії? Чиїх статки чекають, щоби стати набутком сильного?

На гутірку царя завбачливий привідця сіндів одразу знайшовся з гідною відповіддю. Либонь, завчасно передбачив вагання скіфа і визбирав ваговиті аргументи.

– Могутній царю, прислухайся до моєї речниці. Ідучи Сіндікою далі вздовж моря, можна минути Кавказькі гори та вийти на обводи полуденних царств. Проте, дозволь запитати, Великий царю, чи ж єдиний це прохід, чи ж найлегший він?.. Ба ні, царю, ото лишень, що здавна проторований, та не найлегший. Сінди знають ще два проходи в горах, проходи маловідомі, таємні. Коли ними змією протиснутися серед урвиськ, твоє військо з’явить­ся на обводах полуденних царств негадано. Та й паде на них, мов гірський орел на безпечну вівцю.

Бартатуа гмикнув. Пальцем кивнув чашнику долити собі й гостям кумису. Непоспіхом плямкав губами, смакуючи напій. Примруженими очима гостро косився на дорадників.