1.1.27

27

За жоновладними мешкають меоти.

За меотами – народ сінди. Їхній край

сягає за межі озера [Меотиди]…

Псевдо-Скілак, «Перипл обжитих морів»;

середина IV ст. до н. е.

Меоти відступали щодуху. Остерігаючись переслідування, вони уникали відкритих місцевостей, просувались яругами, лісами, заболоче­ними низинами. Хоча утекти від комонного скіфа важко навіть вер­шникові, не кажучи вже про піших. А скіфи до того ж мчали напорожньо. Численні обози, табуни, отари цар зоставив на місці. Пильнувати їх звелів Онфірсові – другому цареві Скіфії, лишивши на нього дві третини полчиська.

Досвідчений воєводець усвідомлював: надто чисельне військо тільки заважатиме йому, сповільнюватиме пересування. Узяв полк летючих сакасаїв та допоміжні загони оріїв, бу­динів і таврів, цебто тих, хто почувався у болотистій і лі­систій меотській землі, мов у власній домівці.

І Бартатуа вдалося таки нагнати втікачів у їхньому стольному городищі.

Достоту попетлявши за меотами лісовими нетрями, скіфи ви­бралися на відкритий лучний простір. Відтак ніщо уже не перепиняло лет витривалих коней. Кілька поселян, викурених із лісових криївок, не винесли звірств, які чинили степовики у них на очах з їхніми молодими жонами й малолітніми дітьми, і довели Бартатуа навпростець до воріт столиці. Підйомний міст звівся за втікачами перед самим носом кочівників.

Меоти, хоч і вважали сусіди їх миролюбним народом, укріплення вміли будувати добрячі. Їхнє стольне городище лежало на високій кручі над Кубань-рікою. У цьому місці річка круто повертала на захід, до моря, і в такий спосіб одразу з двох боків надійно захищала поселення. Ніби на зло скіфам третій бік теж мав надійне природне забороло – глибоку яругу з майже прямовисними схилами. Без драбини чи мотузки вилізти на стінку такої яруги людині, схоже,  було не до снаги. Лише з четвертого боку, де круча полого спускалася до довколи­шніх вигонів і нив, люди протоптали стезі до городища. Та саме ці підступи меоти перегородили валом і стіною з товстих дубових паль.

Кочівники, дарма що кичилися стрімкістю наскоків, але захопити містян зненацька не зуміли. З першого ж дня війни ме­оти не втрачали пильності. Знали: рано чи пізно скіфське полчисько підступ­лять до городища. Отож, завчасу приготувалися до відсічі.

Бартатуа різко осадив мерина на відстані польоту стріли від бійниць. По вовчому вишкірив здорові жовті зуби. Пильно вдивлявся в суворі лиця оборонців на пряслах стіни. Вечір наливався сутінню. Вздовж заборола запалили великі смольниці. Полиски вогню грали на численних бронзових шоломах і наплічниках, вістрях сокир і рогатин. Вирази облич на пряслах вістили: здаватися без запеклого побоєвиська меоти не стануть.

Пужалном цар підкликав чільних мужів на коротку нараду.

– Городище укріплене ліпше, ніж я сподівався. Часу на облогу в нас катьма. Тому будемо брати твердь приступом. Сакасаї, вам не вперше штурмувати такі заборола. Я даю вам цілісінький день. Дня достоту, аби явити цареві свою звитягу. Вирізайте там всіх, крім царя. Бо спершу хочу подивитися в очі того, хто насмілився перечити волі Бартатуа. Онасаре, простеж, аби мій наказ дійшов до кожного воїна: той, хто приведе й кине до моїх ніг царя меотів, отримає кращого жеребця царського табуна і пишну золоту гривну з барсами богині Артимпаси.

– Буде виконано, мій повелителю.

– Приступ першими розпочнуть допоміжні загони. Ваше завдання – загатити в трьох місцях рів. Приготуйте шлях моїм найліпшим воїнам. А тоді купно навалюйтеся й трощіть ворота. Зрозуміли?

– Великий царю, – схвильовано подав голос Сваргапіт. – Ми влилися в твою рать яко союзники. Негоже перше посилати на вірну смерть союзників, а згодом бігти по їхніх трупах на приступ. Розсуди по справедливості: чи ж не ліпше, коли ви, скити, ударите з одного боку, а ми напосядемося з іншого? Меоти відтак розділять свої, і без того переполовинені сили на два флан­ги. Тоді борше зможемо подужати їх.

Бартатуа скрипнув зубами. Мішки під очима нервово сіпнулися.

– Юначе, ти напевно забув, що воєначальникові дозволено висловлювати міркування перед царем тільки з його ласки. Тільки на його вимогу. Тільки тоді, коли цар воліє їх чути. І тільки до того, як цар виголосить рішення, владикою Неба Папаєм підказане. Я люблю сміливих, але не зухвалих. Сьогодні востаннє пробачаю тобі. Однак надалі затям: з тими, хто перечить наказам Бартатуа, розмовляє мій акінак, а не вуста… Ступайте. Готуйте воїнів до приступу. Завтра на світанку розпочинаємо.

Наступного дня рано-вранці до городища приступило п’ять со­тень добірних лучників. Бартатуа тримав їх при собі окремим загоном, подібно до “безсмертних”, беріг у бойовищах і використовував саме для таких навальних приступів.

Розбившись по п’ять осіб, лучники зайняли позицію навпроти кожної бійниці, кожного зубця укріплення, за котрим міг би ховати­ся ворог. Кожна групка обрала власну ціль і не відволікалася на інші.

Лучники укрилися за лозяними щитами. Напнули тугі далекобійні луки.

Прорізуючи світанкову тишу, різко пролунав голос рогу.

– Вперед, вої-браття! Боги захистять нас! – вигукнув Сваргапіт і, ухопивши в’язанку хмизу, підтюпцем побіг до городища.