1.1.26

26

Узбережжя населяють меоти,

від яких і озеро те отримало назву

Меотійського. Далі за ними – сатархи,

пасирти, месаки... Всі ці племена

(…) надзвичайно войовничі.

Гай Пліній Старший,

«Природнича історія»; бл. 77 р.

Дощ лив цілісіньку ніч. Дощ шумів і шумів, заливаючи сліди зниклих меотів.

Змиваючи під дощем піт і чужу кров, Сваргапіт дякував богам, що нині до нього не приставили якогось скіфського воєначальника. Той міг би наказати переслідувати меотів або ж кинутись їм навпе­рейми й узяти втікачів у списи. Однак, якось минулось. Небо заступилось за оріїв.

Нашвидкуруч зладнавши навіси з гілля, вої підсушилися біля ватр, вгамували голод просяними коржами, густо посипаними цін­ною меотською сіллю. І, зморені виснажливим багатогодинним боєм, преспокійно повкладалися спати. Смерть не забрала сеї буремної ночі нікого. Безборонно сутичка, звісно, не минулася. За священним колом вогню під розлогим навісом кректали й постогнували кількадесятеро поранених. Ними опікувався похідний цілитель Варуг.

З безодні глибокого сну Сваргапіт пробудився бадьорим та повносилим. Чатові принесли вість: на узгірок суне скіфський цар із воєначальниками й “безсмертними”. Орії зреагували негайно, шикуючись сотнями на узліссі. Свіжими, готовими щомиті знову в бій узрів їх Бартатуа. Цар прискіпливо оглянув щільні лави синів Оратанії. Їхнє вбрання було рясно забрьохане багнюкою і ворожою кров’ю, їхні лати – мічені ворожими мечами й палицями зі свинцевими шпичаками, їхні щити – густо всіяні ворожими стрілами. А на обличчях їхніх сяяли радість і гордість переможців.

“Гм, учора мені повідомляли, що орачі діяли по зрадницьки мляво. Одначе, одного позирку на цих молодців досить, аби переконатися, що вони не пасли задніх. Привідця їхній он яким спокоєм та самовпевненістю дихає. Коли б мав прогріх за душею, не сховав би від мене затаєного хвилювання. А цей навіть очей долу не потупить, зустрічаючи мене. Ач, ґалаґаном груди випнув. Звитяжцем чується, на мою похвальбу сподівається”.

– Хай Папай дарує тобі многії літа, повелителю, – на скіфський лад привітався з царем Сваргапіт.

– Хай вуста твої не відають лжі, полководцю, – у сво­єрідний спосіб відізвався Бартатуа. – Я бачу твоїх воїнів на бранному полі, але не бачу трупів наших ворогів. Поглянь, адже з отого боку весь узгірок завалений людськи­ми тілами. Може, правду рекли мені мої “очі й вуха”, доповідаючи, що твій полк відсиджувався в лісі, поки воїни інших племен ратилися з меотами?

– Весь ліс і оце поле вчора були залиті меотською кров’ю. Зли­ва змила її. Тому твоїм звідунам легко верзти про нас казна що. Однак поглянь, царю, на праліс позад нас. Невже очі твої не бачать, як кружляє над ним гайвороння? Невже твої вуха не чують, як знаві­сніло кряче воно, б’ючись за здобич? Невже не відаєш, царю, що за здобич віднайшло в лісі те птаство? Коли оті твої “очі й вуха” не зво­лили ректи про се, мушу ректи я, хоч і не личить воїнові вихвалятися перед повелителем своїми подвигами… Ми ратилися з меотами від самого ранку. Потіснили їх аж до отсього узгірку. Вся наша путь сюди завалена ворожими трупами. – Сваргапіт клав мазки на картину бою розмашисто, не цураючись присолювати її образами зі старих славоспівів. – Меоти конали під нашими меча­ми. Меоти от-от ладні були впасти на коліна, вимолюючи пощаду. Аж тут знялася тота осоружна грозовиця. Буревій розкидав бійців. Темінь сховала від нас меотів. Та ми твердо ступили в ніч, аби виконати волю нашого царя. Шпарко кинулися їм навздогін, адже в спалахах блискавиць бачили уті­каючі тіні. Аж гульк: це втікають у Стан савромати. І то так поспішно, не­мов гарапниками сперіщені пси, а не переможці. Коли б тоді за ними погналися меоти, то, либонь, вирізали б їх ущент. А втім, меотів ніде не було. Ми понишпорили тут і там. Та й повернулися на свою позицію, ладні після негоди добити конаючого ворога. Вдосвіта вишикувалися до нового бою. Вислали вивідників. Аж суперників уже й слідочки злива затерла. Мій царю, скориставшись темрявою, недобиті залишки меотів чкурнули кудись на захід, де стояли чемери.

Бартатуа перевів погляд на молодого вождя кімерів. Донедав­на чисте обличчя того спотворював набряклий кривавий рубець – по­дарунок котрогось із меотських витязів. Холодні очі царя не відоб­ражали нічого, навіть цікавості.

– Говори, – лаконічно звелів.

– Ми не сподівалися нападу. Темінь, злива, оглушливі гуркотіння грому... Вони виринали з-за дерев, мов примари, рубали навідмаш, і знову зникали за деревами, розчинялися в мороці… Кімери не звикли битися в непрохідних нетрях! Ані розвернутися лицем до небезпеки, ані до купи зібратися! І страхітлива пітьма, що на єдину хвилю висвітлює безшелесні тіні з акінаками наперевагу… Ми звикли до летючих комонних січей у чистому полі, але тут, у лісі... Тіні бігли на нас, крізь нас, як табун знавіснілих турів. Зупинити їх було попросту неможливо…

Порівнявшись із Бартатуа, тихо кахикнув Онасар.

– Що? – скосив на нього очі цар.

– “Безсмертні” не знайшли серед убитих царя меотів. Певне, він зумів вислизнути з кільця, прихопивши кількасот воїв.

– Кількасот? – наливаючись люттю, перепитав цар. – Чого ж тоді варті твої перестрашені пастухи!? Як тисячі не зуміли перепинити пару сотень мужів?