1.1.25

25

До [народу] меотів належать сінди,

дандарії, тореати, агри і арреги, а

також тарпети, обідіакени, сіттакени,

досхи і чимало інших [племен].

Страбон, «Географія»; 10-і рр.

Починало розвиднятися, коли орії нарешті зайшли меотам за спину. Добряче довелося їм попотіти, бредучи по коліна чи й по пояс у гнилій, застояній воді, прорубуючись крі­зь густі чагарі, які вкривали дно здоровенної яруги, а насамкінець майже наосліп пробираючись старезним чорним пралісом, зодягнутим у мо­хові шуби. Верхі­вець, а тим паче кочівник не зумів би продертися крізь такі загати. Меоти на це й сподівалися. Звід­кіля ж їм, бідолахам, було знати, що в їхню землю прийшли вбивати не лише нерозлучні з конем сини Степу, а й умілі, вправні воїни з далеких північних лісів.

– Ох і розумні, ох і хитрющі ці меоти, – ділився враженнями зі Сваргапітом воєвода Мандрокл. Зачудовано шкріб п’ятірнею потилицю, споглядаючи на віддалений ворожий табір.

І справді, меоти засіли в найнеприступнішій місцині краю. Перед узгірком, де згромадилася рать, пролягали драглисті мочарі. Праворуч військо прикривав такий бурелом, що скіфові й підступити складно, у низині ж, ліворуч узгірка, темніло справжнє болото.

– А з нашого боку хіба підступиш? – гмикнув Сваргапіт. – Он бачиш, за тією прогалиною з лісу до струмка меот простує. Безпечно йде. Певно, й не сподівається, що по цей бік струмка хтось є. Коли б він один там нипав. То ж ціла залога. От і доведеться руба­тися з ними посеред лісу... Е-хе-хе, в лісі не розвоюєшся.

– Так, у лісі перевага нам не допоможе. Треба покладатися на вправність, згуртованість.

– Княже, – Савран торкнувся плеча Сваргапіта. – Дозволь моїм данастрам першими вдарити на ворога. Їм не в дивину стинатися зі супро­тивником у гущавині. Мають досвід лісових сутичок з гетськими[1] татями. А меоти, либонь, і не чули про безстрашних гетів.

– Гаразд, Савране. Лишень бережи кожного воя. Не рідну землю йдемо боронити – для потіхи Бартатуа кров проливатимемо.

Уміли данастри ховатися. Всього за сотню кроків від ворожої за­логи вишикував Савран свій загін, а меотам аж до самого сходу сон­ця забракло кебети запримітити за деревами супроти­вника.

І ось темрява поповзла на захід, до сповитого мороком, чорного вдосвіта моря. Темрява стікала в балки та яруги, стелила­сь у дуплах і кореневищах старих дерев, рваними клаптями вповзала в похмурі, непрохідні нетрі. На сході піднімало голову сонце. Довкола нього клубочилися темносизі грозові хмари. Сонце кліпало на них недобрим оком, і від того хмари багряніли. Звідси, з узлісся, здавалося, мовби небо на сході наливається кров’ю. Недобре щось вістило те видиво. Воїни стримували в грудях важке зітхання. Воїни намагалися не косити оком на залите багрянцем небо, не ятрити серця промовистим божим провіщенням крові та смертей...

Заледве виборсалося сонце з густої пелени вогняно-сизих хмар. І тої ж миті до вух Сваргапіта долинув невиразний звук рогів, а відтак – глухе ревисько тисяч і тисяч савроматських вояків. Дикі сини Сте­пу починали бойовище. Ніби у відповідь їм, затрубили роги з північної та південної сторін від меотського табору. То рушили в бій кімери, будини і таври.

– Вої-браття, не посоромимо зброї перед царем скитів! – без особливого запалу вигукнув Сваргапіт і натужно затрубив у ріг.

Згук розлинув над лісом, полохаючи птаство й звірину. Із-за чагарів по той бік прогалини висипало зо дві сотні стривожених і дещо розгублених меотів. Назустріч їм, прикриваючись невеликими круглими щитами, удатними, радше, до кінної січі, аніж до пішого рубалища, неквапом виходили й ставали пліч-о-пліч дебелі, крутоплечі сини Оратанії. В їхніх руках холодно зблиску­вали довгі крицеві мечі з блискучими бронзовими руків’ями.

Завмерли, побачивши одні одних, супротивники. Переминалися отак, ма­буть, хвилин зо п’ять. Надривно сопіли. До болю стискали в спітнілих п’ястуках зброю. Нашорошено вслухались у приглушені відстанню відголоски бою. Сторожко приглядалися до супротивників. Відали, може, що одного кореня суть коліна-пагони, одному давньоарійському батькові-сонцю – Суру-Хорсу – треби чинять. А мо’, й не відали, бо не до того було.

Аж ось із лісу надбігло ще з чотири сотні меотів. Не зариваючись на відкрите, перша лінія припала на праве колі­но й напнула луки. Задзижчали стріли. Сутичка спалахнула, наче копичка сіна від ненароком викрешеної залізом іскри.

Данастри пригнулися. Прикрили голови й груди щитами. Перечекали гостродзьобий дощ першого залпу. Відтак, стрімголов зірвалися в атаку. Меотські лучники ніяк не сподівалися такої прудкості від неприятеля. Випус­тили по дві стріли та й похапалися за мечі.

Супротивники зійшлися обличчям до обличчя. Мирний віковий праліс наповни­вся брязкотом мечів, криками поранених, стогонами вмираючих. І над усім тим ґвалтом нісся беззвучний регіт Морани-Смерті. О, сьогодні вона розраховувала на добрий ужинок.

Меоти заприсяглися стояти до скону. Їх залишилося мало (кращі витязі наклали головами в січах, коли краєм усеплюндруючими хвилями кількаразово прокочувалися кімерські полчиська, мігруючи на південь, у Закавказзя). Справді, бракувало гордим меотам сили, щоб нині протистояти скіфам. Коли чергова війна запалила Меотію, вони розраховували на допомогу сіндів – сородичів і добрих сусідів. Але ті злякалися могутності скіфського царя. І зрадили прикубанських родичів. Сінди зайняли вичікувальну позицію. Огидним здавалося їм слово “покора”. Однак війна з безжальними скіфами жа­хала й знеохочувала боротися. Таким от робом меоти залишилися самі супроти уп’ятеро численнішого супротивника.