1.1.24

24

Уздовж усього узбережжя проживають

меоти, які хоч і є землеробами, але

войовничістю не поступаються кочівникам.

Вони діляться на доволі багато племен...

Страбон, «Географія»; 10-і рр.

Рибний Путь, цебто на місцевий говір, Пантікап – велична широкоплеса ріка-годувальниця – розмежовувала землі скіфських і меотських племен. За багатством осетрових завдовжки з дельфінів Пантікап-Кубань нічим не поступалася ані Танаїсу-Дону, ані Бористену-Дніпру. Слугувала річка і чільною торговельною артерією для численних народів Передкавказзя. Улітку човнами, а взимку кибитками по кризі Пантікап виводила прямісінько до Пантікапея – найпрадавнішого торговища, заснованого[1] ще фінікійськими і карійськими мореплавцями для вимінювання в аборигенів самородного кавказького золота і злитків арсену з Донецького кряжу, необхідних для виплавки міцної бронзової зброї.

Слідом за каріями сюди заповзялися добиратися каботажними переходами іонійці, спокушені поетичними оповідями про пригоди піратів-аргонавтів на далеких узбережжях, де бараняча шкура, залишена в гірській річці на ніч, зранку затримувала у кудлатому ворсі розсип зерняток самородного золота. І неначе й справді з ласки богів перетворювалася на золоте руно. І країну тамтешню вони нарекли на честь еллінської назви міді – калхос – Мідною землею, цебто Колхідою. Серед тих уславлених еллінів-першопрохідців був і купець Арістей з Проконесса. Котрий у пошуках золота й інших металів добувсь до Кімерії і гір-урвищ Донецького кряжу, де містичні чаклуни-металурги виплавляли і чеканили дивовижних грифонів, а підступи до їхніх скарбів охороняли люті стрілки з повсякчас примруженим лівим оком і зловісно напнутим луком. Щоправда, той бо Арістей, повернувшись із золотом додому, застав рідне місто Проконесс сплюндованим кімерами. Тож на його руїнах з горя написав «Арімаспею», у котрій застеріг співвітчизників від плавань у Північний океан, цебто Понт Негостинний, де серед косогорів і скельних відслонень Донецького кряжу у постійних війнах живуть зловорожі еллінам народи півночі.

А втім, поеми Гесіода й Гомера, синів не менш заможних купецьких родів Іонії, з описами вдалих походів Геракла й Аххіла на землі по той бік Північного океану більше припали до серця підприємливим еллінам, аніж «Арімаспея» з її чудовиськами й людожерами. Тому то невдовзі по відході войовничого народу-полчиська царя Бартатуа в Азію, коли у Кімерії запанує спокій, Еллада врешті-решт розпробує смак дешевого білого хліба, випеченого із золотого збіжжя, народженого на берегах Понту. І сам Понт елліни тоді перейменують з Негостинного на Гостинний. І в Пантікапей, Кімерік, Кремни, Сіндську гавань та інші давні торговища-емпорії на Понті з Іонії потягнуться каравани перших переселенців.

А скіфи… Скіфи давно точили зуби на могутні гордища Кімерії. Кілька літ тому навіть проскочили взимку Кімерською переправою, спалили Тірітаку[2] та завзято облягали Кімерік і Пантікап[3], оточені височезними валами. Та відступилися. Бо тієї пори пастухи ще не вміли брати міста приступом. Лише внуки тих, кого нині Бартатуа веде походом на Азію, рівно через століття, близько 580 року до н. е., повернуться, щоб повторно спробувати підкорити квітучі торговища меотів і кімерів. Повертатиметься злютована армія з багатющим досвідом здобуття й розграбування потужних фортифікацій на кшталт Аскалона, Мемфіса чи Ніневії, а також заснування під Єрусалимом власної укріпленої столиці – Скіфополя[4] – для збирання полюддя з Юдеї, Палестини, Сирії й номів Нижнього Єгипту. Отож-бо, аж тоді, через століття, долею роковано буде згинути останнім містам Кімерії. А скіфам доля всміхнеться надовго запанувати в повторно завойованому краї, нареченому Великою Скіфією. І глузливий дружинний епос скласти про те, як ото канчуками розганяли й коритися привчали «нащадків рабів». І відтоді стали вольготно панувати в привілейованому статусі «царського племені», місія якого – обходити полюддям підкорені місцеві громади тих, хто отримає працеозначні прозвіська «кочівники», «орачі», «землероби». Щоби, відтак, витрусені в них збіжжя, скот і рабів вигідно обмінювати спритним еллінам на статусні пишнозолоті цяцьки, дорогу парадну зброю, хмільні вина та інші атрибути заможності. 

Бартатуа зумисне повернув за Дон-рікою на південь, в край заможних меотів. Сей люд славився гараздами: рибою, худібкою, збіжжям. Войовничі нащадки Колаксая зда­вна точили зуби супроти меотів. Голодними позим’ями раз у раз наскакували з прикаспійсько-передкавказьких степів по здобич до ситих сусідів.

Меоти – се прадавній, дужий і волелюбний союз племен. Вони пам’ятали й пишалися епосом про те, як за сивої давнини утворили зі сіндами[5] та гелонами могутню й грізну індоарійську спільноту кшатрів. Як славні їхні прапрадіди-кшатри промчали на бойових колісницях нищівними смерчами землями Егеїди, Малої й Передньої Азії, як створили в буйнотравних степах і квітучих міжгір’ях Північної Сирії непереможну державу Мітанію[6], як громили армії єгиптян, хетів[7] і ассирійців[8].

І от нині меотам належало вирішити: чи покоритися дужим войовникам і віддати своїх синів в їхнє полчисько, чи зі зброєю боронити рідну землю від несподіваних нападників.

Дандарії, торети, тарпети, псесси, досхи, агри, арреги, фатеї, сіттакени та інші малі племена меотського союзу обрали війну. Обрали, незважаючи на те, що чимала частина їхніх найхоробріших воїнів разом з братньою гелонською раттю похідного царя Вогневія подалася у набіг на Урарту.