1.1.23

23

Свою правицю ти поклав на лоно моє,

Свою шуйцю ти підклав під голівку мою,

Уста твої спраглі вуст моїх,

Мої ж губи твоїм впиваються ликом!

Аккадська інтимна лірика; ІІ тис. до н. е.

Волелюбні серця степові бриніли щасливою піснею. Степ виповнював груди легкокрилою рвійністю. Степ народжував душі вільними, піднесеними, спраглими лету. Неозора синь неба манила бодай подумки злинути понад зелене море, відірватися від суєтного, розчинитися у незглибинній таїні вічності. Вітер волі розвівав волосся і котив хвилями пагіння мурави. Степ виспівував, турликав, скрекотав і дзижчав на сотні голосів живих – від серпокрильця в піднебессі до заклопотаного вусаня-джмеля на дрібноцвіті. Усе, у кому пульсувала іскра життя, долучалося до величного хорового віншування Матері Землі й Батька Неба. Там, де небокрай, смарагдова барва землі зливалася з синню неба. Від того священного злюбу саме життя пульсувало навсебіч тисячами тисяч нових іскр. Із теплих віднорків уперше висувалися на білий світ допитливі носики дрібоньких ховрашків, хом’ячків, сліпаків і полівок. Міріади різноколірних жученят незнати звідки і бралися. Тут і там зі сланкої мурави чувся писк пташат степових. Лошенята тарпанів і сайгаків так безжурно вибрикували, що хотілось сміятися й собі пускатися у веселий танок.

Міріадоголосий весняний гімн буянню життя виповнював серця замилуванням й якимось врочистим щемом. Кров яро нуртувала у жилах. Душа бриніла у пориванні, у передчутті, у потребі співати, любити, обіймати світ. А серце, о-о, юне серце спрагло жадало кохати і бути коханим.

Невипадково зустрілися у степу під високим курганом два юні серця. Завчасу, як умовилися, вислизнули подалі від людської веремії та полинули наввипередки із вітром туди, ген далеко, де смужка старезних осокорів і верб оперізувала сині ока стариць у розлогій заплаві Дону.

Полчиська різноплемінного вояцтва скупчилися на пару днів, зміями багатоголовими переплавляючись тут і там через річку, яка колись слугувала межею Старої Кімерії, а в уявленні географів тієї епохи – межею між Європою й Азією. Ревисько та ґвалт заполонили степ там, за обрієм. Неподалік переправи по той бік вододілу численне жіноцтво й хмари дітваків вітали Бартатуа і його добірних богатирів у Стані царського роду, уже котру весну розкладеному у мальовничій буйнотравній місцині понад тихоплинною річкою, також прозваною Царською – Ак-Сай[1]. Сакасаї перекочували сюди напровесні з превеликою втіхою зі старої займанщини понад ріками Ак-Сай і Ак-Таш у підгір’ї Кавказу. Понад Каспієм добрі зимівники, багаті на пашу й звіра, зате тут, у межиріччі Ак-Саю й Дону, весною трави буйніше колосяться, і є де та чим відживити численні табуни сакасаїв.

А поки на перевозі та в Стані, ген, поза обрієм, життя нуртувало й галасувало на тисячі голосів, тут ось, край могили когось із легендарних пращурів, ніщо зайве не втручалося у величне милозвуччя природної симфонії степу. Творив її суголосий гомін розмаїтого птаства степового: куріпок і перепелів, дрохв і качок, славок і комишівок, стрепетів і боривітрів, шпаків і жайворонків, кобчиків і осоїдів, бекасів і чибисів, бугайчиків, сорокопудів, горобців та іншої дрібноти.

Ще здалеку запримітив її. Не тюхикала, розкрилено плила серед смарагдового безбережжя. Під нею кінь – вогонь – так гаталає, неначе вихор, аж трави під копитами стеляться.

Яскріла білозубою привітною усмішкою. Промінилася тим особливим блиском очей, від якого щемно стискається парубоче серце. Гордим кивком голови відповіла на його зраділе вітання. Хвацько притерла конячку до бока його огира. Розхвильовано і довірливо зорила очі в очі. На простягнутій долоні зблиснула золота блискітка.

– Ось, прийми цей оберіг, Будимире, в дар від мене. Платівку з ликом моєї богині Артимпаси. Вона благословляє і опікає юні серця.

Витязь ґречно вклонився в сідлі, підставляючи шию під шворку амулету. А тоді перехопив її тендітні долоньки і затримав у своїх долонях. Розцілував їх. Поглядом залюбленим пестив її. 

– Апітає… Горличко моя… – задихався від безміру ніжності. Слів не знаходив, бо не передати словами те, що штормовими валами розбурхувало парубоче серце.

– Ось і ти тепер у моєму силку, камінний орле. Артимпаса не дозволить тобі з його вислизнути. І мене кинути… Скривдити...

– Та що ти кажеш таке, зоре моя, світе мій! Як же вирвуся, коли полонила ти серце моє! Коли заполонила усі помисли і жадання мої! Коли очі заплющую – і тебе бачу! Сню тобою, кохана!

– Кохана?..

– Кохаю тебе! Чуєш, ось приклади дононю, як серце гупає в грудях. Ладне вирватися й зіркою з неба упасти до ніг твоїх.

– І ти любий серцю моєму, мій вірле.

– З першої миті, відколи побачив тебе, Апітає… З першої миті – світ мені перевернувся! Наче прозрів і вперше сяйво сонця побачив… А узрівши – покохав… Віриш мені?.. Віриш?..

– Рамена орлині маєш, гелоне. А щебетати навчивсь незгірш соловейка. Мабуть вдома не одній дівиці вуха тим щебетом залоскотав?

– Апітає… Ласочко моя… Та ж я ніколи ще… Я ж на дівчат дотепер і не задивлявся. Я ж у Полі. Ось, долоні вимозолював, вправляючись щодень із мечем гострим та луком тугим. Я ж славою марив,.. походом тішився… Аж тут тебе зустрів – і світ мені розпогодився. Не хочеться ні їсти, ні пити – тільки до тебе линути, тільки б тебе зустріти. Тільки б надивитися. Тільки б погомоніти.