1.1.22

22

Халіби – скіфський народ за Термодонтом;

вони знаходять залізні рудники й розробляють їх.

А халібами вони прозвані від Халіба, сина Ареса.

Аполлоній Родоський, «Схолії до Аргонавтики»;

ІІ ст. до н. е.

Бартатуа сидить незворушним бовваном, приплющивши очі, неначе в дрімоті. Спогади й думки снують в кучматій голові спритними павучками, сплітаючи тіні минулого з клопотами сьогодення й намірами-планами на дні прийдешні.

Посеред шатра у кам’яному цямринні потріскує священна ватра. Вогонь пожирає темні тіні, що лиховісно кубляться по закуткам. Кидає відблиски на дорогу парадну зброю, розвішану на стінах: на урартські шоломи та лати з пишними гравіруваннями і золотими накладками, на довжелезні мечі кімерських царів із бронзовими і золотими руків’ями, на важкі колхідські сокири, з якими горяни виходили на двобій із тигром, на широколезі ратища маннеїв… Доста розмаїтої трофейної зброї зібрали батько й стриї царя за роки свого панування. А він, Бартатуа, збере ще більше. І славою переплюне тінь слави Великого Сандакшатрія… Чи збудеться те?... Збудеться!.. На те ж бо боги вклали в його долоні царські клейноди, аби повести скіфів до слави, незгасної у віках.

  Цар розплющує набряклі повіки. Обводить холодним прискіпливим поглядом присутніх. Старійшини халібів згорбленими круками сидять кружка навпроти нього. Відблиски вогню палахкотять у їхніх очах. Висвітлюють уривки емоцій на зіжмаканих віком масках незворушних облич. І чільна серед тих емоцій – то затаєний страх. О, флюїди і тіні страху Бартатуа навчився вловлювати і читати своїм хижим вовчим чуттям. Коли ти справжній володар, страх мусить бігти попереду тебе. Аби виї схилялися, і серця потерпали, і воля надламувалася ще до того, як виголосить підлеглим забаганку великий цар.

Гості наситилися. Щоки, вуста й бороди лисніють від жиру, бо так годиться демонструвати на утчі задоволеність і ситість щедрим почастунком. Очиці ховають за кущуватими бровами й у чашах з кумисом. Але Бартатуа читає напружені спини й знає: острах і сум’яття гложуть присутніх від передчуттів того, нащо покликано їх в цареве шатро.

Бартатуа відкладає набік спорожнілу чашу. Киває приязно присутнім – уважили, не погребували їдлом з хазяйського столу. Першим, як і належить, починає обмін післятрапезними люб’язностями із гостями. Стелить м’яко, але не надто. Спини не розслабляються. І це добре.

– Боги приходили й говорили зі мною уві сні. – цар переходить до суті запросин. – Боги цієї неозорої землі повеліли мені згромадити мужів, які з їхньої ласки населяють цю землю, та повести їх на південні царства. Ті царства прогнівали богів Степу. Бо вчинили супроти їхньої волі. Бо прийняли до себе вигнанців, покараних богами Степу за їхню гординю. Отож, боги вклали мені до рук караючий меч. І повеліли повести племена Степу, аби волю їхню звершити. Аби покарати кімерів, які не побажали схилитися перед богом-Мечем, та ті царства й народи, які прийняли їх у себе. Такою є воля богів Степу. Горе тим, хто посміє ослухатися її.

Старійшини халібів німували. Обличчя їхні, зарослі ледь не попід самі очі пишними зсивілими бородами, обличчя, закіптюжені жаром ковальських домн, виорані гризотами пережитих клопотів, закам’яніли.

Халіби – мандрівні металурги-чаклуни. У пошуках покладів рідкісних каменів та металів окреми роди їхні невпинно кочують від загір’я Кавказу до окраїнного моря Заходу, а за роки звідтіля вертають, бувало, аж до гір масагетів і тохарів. Ніхто не задирає, не чинить кривд чаклунам, які привозять коштовну кузнь. Що ж він, Бартатуа, упокориться покону?

«Як же ото прозиваються отсі чорнокруки?» – брижить чоло цар.

Бартатуа нехіть затримати в пам’яті ім’я бодай найстарішого. Гортанну, як у круків, і незрозумілу мають балачку. Та й імена. А, нехай собі, доста того, що тямлять розмовляти й по-людськи.

Покрекуючи, з повстяного валика непоспіхом звівся найповажніший літами халіб, схожий на беркута з надламаними крильми. Розвів руки-крила, вказуючи на супутників. По хвилі кахикання обізвався на речницю скіфа такими словами:

– Я, Субисаррета, старійшина клану абаскаї, і зібрані тут старійшини сусідніх кланів – Еускалдунак, Урдангарин, Артаньян, Ерентсун – зичимо цареві Бартатуа достославно звершити волю владичих богів Степу. Халіби зійдуться у ніч повного місяця понад Бронзовою Рікою. Учинимо гекатомбу, просячи у владичих благословити царя Бартатуа і його славне вояцтво звершити те, що Небом роковано народам і царствам.

Бартатуа покивав. Але поглядом важким чавив принишклих старців. Промовисто вістив хижооччям, що того не доста. Що ще чогось хоче від запрошених.

І він вивалив на сиві голови волю царя. Народ-військо виступає в далекий похід проти дужих царств із численними арміями. У сьому поході скіфи повсякчас потребуватимуть поповнювати запаси стріл, потребуватимуть нових акінаків замість поламаних об ворожі шоломи, нових сулиць замість затуплених об неприятельські лати. А ще скіфи потребуватимуть умілих майстрів, здатних на ходу переплавляти чи перековувати трофейну зброю і храмові запаси бронзових злитків. То хто ж допоможе кінним лучникам в тому? Хто звик не з кіньми водитися, а над металами чаклувати? Він, Бартатуа, обіцяє тим, хто з доброї ласки піде з ним і прислужиться у поході, гори здобичі – бронзи, заліза, коштовностей, вправних рабів-помічників… І хтось та мусить піти з ним та прислужитися скіфам у далекім поході. І не хто інший, а вони, старійшини, мусять відібрати зі своїх кланів найзугарніших зброярів. Та спорядити похідні кузні. Та не пошкодувати поскладаних по криївках запасів бронзи для вояцтва царя Бартатуа. Бо такою є воля владичих богів Степу і царя-вершителя їхньої волі. Поки скіфи торуватимуть стезю до слави, похідні кузні мають куріти, а вправні майстри – відливати жалючі стріли для його вояцтва. Бо його кінні лучники потребуватимуть їх сотнями, тисячами… Цар не має наміру обібрати любих його серцю халібів. За вказівкою владичих богів цар вимагає десятину – як те поконом ще за дідів усталено. Десятину – з бувалих майстрів і молодих підмайстрів; десятину – із запасів бронзи, виплавленої на землях, що належать йому і царському племені сакасаїв; десятину – з ливарних майстерень на колесах... А за те – цар скріпить нині зі старійшинами старий покон, аби й надалі мирно і безпечно длубалися халіби в надрах Скіфії, і пролиту колись тут кров богів переплавляли на золоту, електрову й бронзову кузнь, а з підземного костомашшя Ящура випікали коштовне залізо.