1.1.21

21

Вони [скіфи] первісно мешкали біля річки

Аракса (Волги) і були зовсім дрібним і через

це зневаженим іншими племенем. Але ще в

давнину під проводом одного войовничого…

царя вони [силою зброї] здобули собі країну

в горах до Кавказу, а в низинах – до узбережжя

Океану (Чорного моря) і Меотійського озера

                     та інші землі до річки Танаїса (Дона).

Діодор Сицилійський, «Бібліотека»; І ст. до н. е.

Від Дністра до Дону розпростерлися новозахоплені кочовища сакасаїв. Цілком замешкати цей обшир вони на той час ще не могли, хоч пле­м’я, з якого походив Бартатуа, вважалося найчисленнішим серед скіфських племен. Однак тримати під наглядом переполовинені кімерські роди, які визнали владу сакасаїв, воїнів завойовникам вистачало.

Закріплена за сакасаями неозора рівнина не стала сере­диною просторого царства Бартатуа. Серцевиною Скіфії, де могили пращурів, залишалися буйнотравні, наба­гато щільніше залюднені родами сакасинів і сарапалів степи Східного Передкавказзя. Сюди стікалося збіжжя сіндів, риба поморян-каспіїв, ме­тал горян. У заможні підгірні стійбища плинув шляхами-пере­валами небачений коштовний крам з південних царств Колхіди, Урар­ту, Манни. Звідси скіфи вперше, слідом за своїми західними сусідами кімерами, глибокими рейдами-набігами промацували вузькі, крутозвивисті стежки в бездонних міжгір’ях Кавказу та “знайомились” із племенами гірських пастухів і металургів, а від них спускалися в долини до вражаюче неприступних, немов витворених руками велетів-титанів фортець урартського порубіжжя.

Ті, хто повертався з набігів, привозили справжні скарби. А ще дивовижні, більше схожі на казку оповіді про загірський чужкрай. Розповіді бувальців розпалювали уяву, збурювали в серцях ратну буєсть і жадобу самому побувати, побачити, пізнати, набути. Свого часу Бартатуа тонко відчув настрої натовпу. Він кинув клич – і прості воїни-общинники, зубожілі внаслідок перенаселення, піднесли його від племінного царя сакасаїв до Великого царя усіх скіфів, творця і повелителя неозорого Скіфського царства. Бартатуа повів товписько бідних пастухів на захід, в країну кімерів, і дав їм безмір землі. І вони прославили царя. Тепер владар обіцяв їм без­мір збагачення – і скіфи радісно, ба, з фанатичною вірою та відданістю вирушили у похід на південні царства.

Озираючись на пройдений шлях, Бартатуа мимоволі й сам починав вірити у власну богообраність. Плем’я, в якому він народився й змужнів, не вирізнялося ні чисельністю, ні багатством, ні славою. Воно повсякчас оборонялося від сусідів і навчило його головній премудрості: виживає агресивніший, хитріший, жорстокіший.

Щойно набувши доросле ім’я і статус воїна, відзначившись у кількох порубіжних сутичках і вдалих набігах на сусідів, Бартатуа завдяки неабияким фізичним і вольовим якостям вивищився над рідним племенем. Після загибелі вождя Чорна рада мужів племені обрала вождем його – безстрашного, войовничого, немилосердного. Вона завше обирала й скасовувала собі царів. Гай-гай, тоді він був готовий сліпо коритися всілякій забаганці вояцтва, зате нині – нині готується відібрати в Чорної ради рештки реальної влади. Що йому до старих поконів, йому – повелителю Великої Скіфії, цареві над царями!

Так, він немарно торував свій шлях завдовжки в роки поту і крові. Починав з малого: набігів на сусідні племена. О, він щедро віддячився тоді Чорній раді племені, бо потроїв чисельність табунів і отар, збагатив себе та кожного. Відтоді плем’я мало змогу безборонно народжувати й ростити вдвічі більше синів-воїнів.

А коли сусіди почали побоюватись Бартатуа, він зважився на більше: зібрав хоробру дружину і заглибився в гори Кавказу. З року в рік водив раті за Кавказький хребет, бив і оббирав до нитки картлійських[1] горян, непокоїв зухвалими набігами урартське порубіжжя. Не в Прикубанні й степах Подоння, а саме там, у Закавказзі, довелось йому вперше зіткнутися й помірятися силами з кімерами. Уздовж північних кордонів Урартського царства жирували гогари[2] – кімерські союзники-федерати Аргішті, сина Руси[3]. Перебуваючи на повному утриманні храмових господарств урартів, гогари служили надійним щитом від набігів картлійських горян. Горян, але не скіфів. Бартатуа поставився з презирливою нещадністю до “ницих урартських псів”. Поки скіфи гасали краєм на гарячих конях, гогари відсиджувалися в неприступних урартських твердинях. Хоча, траплялося, тіснили і били скіфів. Однак про це Бартатуа не любить згадувати. Він звик сам і суворо звелів усім сакасаям прозивати підкорених кімерів лишень рабами, скіфськими пастухами-рабами.

Ті ж бо урарти, армія яких складалася зі збройних ополчень підвладних племен і численних федератів, підказали колись Бартатуа, в який спосіб можливо зібрати всіх кінних лучників Степу в єдиний п’ястук і обрушити цей п’ястук на багатющі царства Півдня.

Сусіди навіть не пробували опиратися прославленому вождеві. Власне, у них не залишалося вибору. Бартатуа назвав їх братами й об’єднав у племінний союз, Бартатуа перед Чорною радою нарік себе царем, а весь свій народ – сакасаями. Ніхто не підняв голосу супроти. Минуло ще кілька років – і до союзу вимушено долучилися численні сакасини й сарапали. Бо слава про Бартатуа летіла попереду його гарячого коня та войовничої раті, вселяючи благоговійний острах у серця сусідів близьких і далеких.