1.1.20

20

Славу про неї рознесли по всій Скіфії…

Полієн, «Стратегеми»; 160-і рр.

За окраїнними рядами з купами краму на ряднах і шкуряних веретах просто неба, за внутрішніми рядами шкуряних яток, халабуд і навісів височіли посеред торжища просторі шатра зі строкатих фінікійських тканин. Тут, у серцевині базару, старійшини кланів і заморські приблуди виставляли найкоштовніший крам. Не для пастухів у латаних баранячих безрукавках, а для вождів і богатирів степового вояцтва, а також для їхніх обласканих жон і доньок. Словом, для тих, хто мав змогу за витончений алабастр із єгипетськими парфумами, або за відріз порфірової фінікійської тканини, або за разок із синьо-білими намистинами-очками з чорними зіницями і амулетом-скарабеєм із золота й нефриту виміняти дюжину породистих коней, або юних золотоволосих рабинь, або взагалі недбало кинути на прилавок колиту із золотими самородками, колись то відібраними під час набігу на селища колхідських намивачів золотого піску.

На другий день торжища Будимир відшукав Апітаю у розлогому центральному шатрі старійшин халібських кланів золотарів-художників, чаклунські вироби яких у самобутньому звіриному стилі розходилися степами із рук у руки аж ген до Согдіани, Бактрії та Алтаю.

Царівна з дитячим захопленням у широко розплющених очах перебирала й милувалася коштовностями і могутніми захисними оберегами для гордих дів степових, витязів-вершників і їхніх вірних коней.

У косих стовпах сонячного проміння сліпуче сяяли бляхи-амулети з міфічними звіропращурами – духами-хранителями – тими, котрі із усевидючими очима совиними, що і в пітьмі бачать, із нашорошеними вухами вовчими, що повсякчас здобич начувають, із грифонячими клювами зубатими, що плоть і душі терзають…

Гостроклюві беззвучні симаргли Папая з тілом коня, бика або барса врозсип лежали тут на прилавках поряд із бляхами з рогатими огирами-семиярилами, бородатими кавказькими оленями та злотоврунними козлорогами.

На сусідньому столі на торг виставили нахрапники з чеканками химерних духів-хранителів коней. Апітая зачудовано крутила їх у долонях, приглядаючись до семитотемних диво-звірів із тілом барса, головою грифона, вовчим вухом, совиним оком, оленячими рогами, когутячим гребенем та щучою лускою.

Ті дивовижні обереги, виплавлені зі священного золота, халіби спрадавен возили на обмін і до кімерів у Гілею й Тавриду, і до гелонів та меотів, які мешкали при Меотиді, і, звісно, у заможні скіфські становища в зелених долинах, де з гір спускаються повноводні Терек, Ак-Сай, Ак-Таш і Сулак, утворюючи при Каспії неозорі буйнотравні Кумикські плавні – прадідівські зимівники сакасинів і сарапалів, де навіть узимку вдосталь паші для коней, а ловецької здобичі – для кінних лучників.

Будимир зустрів її – і занімів – вражений-замилований тим, як розцвіла степова царівна.

Вбралася Апітая у святкові шати, в яких царівні царської крові, жриці Табіті й Артимпаси, годилося являтися до людей під час велелюдних святкувань і ритуальних обрядодійств.

Густі коси туго переплела Апітая й сховала під високий шоломоподібний чепак жриці вогнебогині. На його вогняночервоному тлі яскріли золоті платівки, нашиті пірамідою у сім рядів. Священне число сім і карби платівок відображали уявлення скіфів про священну гору світоустрою, який ділили між собою люди, духи і боги. Кургани божествам-героям сивого минулого і царям теперішнім у степу спрадавен викладали за подобою уявлення про першогору – Кам’яну Могилу, – з якої світ розвився. Чепак жриці з пірамідкою-семиряддям золотих аплікацій також уособлював образ світоладу.

Понад бровами діл чепака дрібонькою смужечкою оперізувало перевесло блискіток у формі трикутничків зі з’єднаних попарно розеток – вершинами вверх і вниз – на знак злюбного парування чоловічих і жіночих сутностей світу живих звірят і людей. Натомість, верхівку жрецького убору прикрашала єдина горішня платівка зі стилізованим зображенням батька світу Папая у подобі згорнутого в кільце грифона.

Середущі п’ять разків блискіток чепака оповідали скіфам про тих, хто незримо стоїть між людцями і звірятами земними та верховним богом Папаєм, про тих, хто ділить цей світ із ними, смертними, і кого належить шанувати й улещувати пожертвами щедрими. Світи молодших богів, напівбогів-першопращурів численних родів скотарів, духів природи, невпокоєних злих духів, пращурів потойбіччя співіснували і вряди-годи взаємодіяли зі світом смертних. Жриці Табіті охороняли священні вуглини незгасимих вогнів, які роди зроду-віку возили від стійбища до стійбища у жрецьких кибитках, і з яких повсякчас на новому місці роздмухували нові багаття – щоб жити, їсти варити, дітей народжувати і скот примножувати під захистом священних ватр – вартових між світом-стійбищем смертних та незримими світами безсмертних сутностей.

Серпанок із тонкої пурпурової паволоки розвівався пообіч чепака, прикриваючи плечі царівни, розтікаючись маревом, неначе сонце вечорової пори понад степом. «Сонечко сідає, місяченько сходить» – наспівували донечкам колискові серед степового безбережжя під неозорим зоряним небом. Двома човниками з-під паволоки зблискували ажурні скроневі підвіски на дротяних дужках. Борти місячних човників прикрашали візерунчасті косиці. А розсип дрібонької зерні притрушувала їх зверху, надаючи ще більшої схожості до лику богині місяця. Електрові підвіски-напівмісяці, обернені ріжками догори, обіцяли благословення небесної покровительки на щедрий приплід скоту та народження гожих синочків-вояків і донечок-окрас родів.