1.1.19

19

…Халіби [Скіфії], які живуть

з обробітку заліза,.. суворі та

неприступні для чужинців.

Есхіл, «Прометей прикутий»;

V cт. до н.е.

Накатом минали хвилясту Приазовську рівнину, де-не-де пошрамовану балками. На дванадцятий день переходів та переправ через повноводні степові ріки вояцтво Бартатуа відособленими десятитисячними роями вихлюпнулося на високий правий берег величної річки Кальміусу. Тут скельні відслонення та крутопаді чергувалися з затишними долинками, зручними для переправи скоту  вплав, а кибиток, звичним способом, на плотах, обшитих надутими бурдюками. У кількох місцях понад порогами були літні броди. Але напровесні, за бурхливого водостоку, воли і коні могли б поламати там ноги. Тож вояцтво скупчувалося над тихими плесами й обкладалося возами, готуючись до кількаденного постою. Адже йшлося до вигідного торговища з тутешніми халібами[1].

Спрадавен усі довколишні племена прозивали цю річку Каяла-Міса, цебто Бронзова Ріка, дарувальниця коштовних сульфідних золото-арсенових руд, на яких процвітав тутешній осередок золото- і бронзоливарництва. Тримали його халіби – народ закіптюжено-смаглявий, чорнобородий та вирлоокий, галасливий, проте незлобивої вдачі. Пращури їхні бозна й коли приблудилися з Кавказу на Донецький кряж у пошуках доступних руд. Нова ж хвиля находників прикочувала десь із-за Колхіди може зо сто літ тому, втікаючи від утисків та визисків правителів Урартського царства.

Як Пантікап і Бористен славилися рибним промислом, так Бронзова Ріка знана була на усі-усюди багатством виходів залізної і інших руд. Понад річкою височіли сивочубі давнезні кургани-святилища богів, чия кров наситила тутешню землю розсипами самородних металів. Відтак, серед її скелястих берегів тут і там видніли розкопища, гроти-копанки та металоплавильні домниці халібів. Рудознавці користувалися своїм містичним ореолом могутніх чаклунів та упоконеним статусом недоторканих серед довколишніх войовничих степових племен. Ніхто не смів підняти руку, скривдити чи обікрасти халібів. Адже геть усі послуговувалися вигодами співіснування з металургами. Бо і зброя, і спорядження вершника та його коня залежали від ласки покальміуських халібів.

Передні загони скіфів заходилися біля буденних клопотів з облаштування переправ через Кальміус. Вирубували заплавні переліски й лозняки. Уміло ладнали широкі плоти, перетягуючи колоди тугими перевеслами з лозин. Справно обшивали снопами сухої тростини. Там, де йшлося про царське майно й ваговиті царські кибитки, додатково привузловували до плотів бурдюки.

Тим часом, до річки раз по раз надходили нові загони й обозні поїзди. Вояцтво облаштовувало стихійні становища. А відтак, підтюпцем поспішало на кряж, де халіби розбили чимале торговище. 

Орії розклали табір осібно поодаль від задерикуватих сусідів. Хтось лишивсь порати худібку та кашоварити. А більшість парубоцтва, звісно, і собі потягнулася, аби поштовхатися-розважитися у тій велелюдній базарній веремії.

 Похідні князі Сваргапіт, Савран і Будимир утрьох вибралися торговищем прогулятися, на людей і крам подивитися, а до дечого й прицінитися.

Розклалися халіби знатно, вольготно. Десятки рядів розбігалися концентричними колами вдалечінь. На те, щоб обійти-обдивитися такий базар, і півдня замало. Скіфи зганяли на торжище худібку цілими стадами, сподіваючись, либонь, на добрий виторг. Тут і там за воринами форкали табуни щонайліпших верхових жеребчиків та дійних кобил. Обіч ремигали гужові воли. Корів, овець, кіз ніхто й не брався рахувати. Пильнували товар, за звичаєм, задерикуваті підліткові зграї вершників-вовчуків із пиндючно припасованими до сулиць чи упряжі вовчими хвостами.

Скотарські набутки князі обійшли стороною. Там, де велелюддя стало нагадувати водопілля, починалися центральні ряди. От туди і пливло людське море. А в тому морі повстяних башликів і баранячих кучмарок проштовхувалися і чубаті орійські голови.

Найбільше вояцтва роїлося ще перед тими рядами, на обширі, де на розлогих шкуряних веретах просто неба халіби купами насипали для них найходовіший товар – бронзові вістря стріл.

Розпізнати племінну приналежність лучників Надчорномор’я можна було за їхніми стрілами. Бойові кулеподібні вістря білоперих орійських стріл кріпили на масивні древка; випущені з тугих рогових луків, вони прошивали наскрізь лускаті каптани степових зайд. Ромбоподібні вістря кімерів мали западинку з труткою, а древка й оперення часто-густо застрашували ворога ядуче-синім забарвленням.

Скіфи, натомість, полюбляли фарбувати свої стріли у вохристо-багряний колір крові, або ж взагалі вимочувати їх у фарбі, приготованій з крові власноруч убитих ворогів. А злупленою з суперника шкірою обтягували свій перший горит. Та вража кров і шкіра магічно замовлялася; присилуваний дух убитого служив переможцеві та допомагав разити з лука прицільно й смертельно. До того ж бойове дволопатеве вістря скіфської стріли мало при основі боковий шпичак. І шпичак той глибоко встромлявся у ворожу плоть, розривав жилу життя на виї, або деінде розсікав сухожилля і м’язи, знерухомлював і закривавлював. І годі було сподіватися в запалі січі висмикнути з себе таку стрілу, бо її закарлюка вгрузала у костомашшя. І тоді хіба бувалому цілителеві не бракувало вправності вирізати із плоті сей дарунок скіфського лучника.