1.1.18

18

Зухвалець – дівчині до серця.

Ти ж – беззубий мерин!

Аристофан, «Хмари»; 423 р. до н. е.

Будимир зустрів її несподівано. Геть неочікувано. Власне, і не зустрів, а просто якось наштовхнувся необережно й негадано. Голова гула, замакітрена захцянками, затруєним медом та лисячим хитроплетивом балачок царя Бартатуа. Чого хотів цар? Чого, власне, домагався від нього, коли осібно запросив до себе в шатро. Коли власноруч розривав тушки запечених качок і милостиво простягав їсти ліпші шматки з царських долонь. Коли сам царською рукою підливав гостеві кумис в чашу. І коли при тому так люб’язно мастив вуха пишнослів’ям, неначе виминав тятиву лоєм. І вів-підштовхував туманними натяками до чогось такого… непевного… Що начебто і не пасує йому, синові величного царя гелонів Самбата, водитися з безродними княжатами скорених племен землеробів. Одначе, ніби воно й добре, що ті вовчуки прийняли його в свою зграйку та довіряють йому свої потаємні розмисли. А йому насправді треба не рабів, а владарів степу триматися. І сторону обирати. І справжню дружбу із сильними водити. І цінувати особливу довіру та давню повагу між царськими родами степових наїзників гелонів та сакасаїв. Тож вряди-годи прислухатися та назирці тримати отих нових дружків-півників своїх. Та вряди-годи, коли що де почує непевного, не ховати того від володаря. Бо цар, як батько, мусить знати, коли між синами заколобродить що лихочинне, аби вчасно мирити та вкоськувати, та лад у війську тримати. І ще, і ще всякими словами обкурював його надміру приязний цар Бартатуа, як наче маковим пилком у вуха й очі дмухав. І все те по другому й по третьому колу крутилося довкола вірності цареві, і платі за вірність, і настроїв іноплемінного вояцтва, і пильності, і ще казна-чого, що ледве-ледве вкладалося в геть затурканій голові молодечій, безхитрісній.

Таким зачмеленим Будимир вирвався на світ білий із липкої напівсутіні приватного почастунку в царя. Обернувся до конов’язі, аж тут – вона!

На високому, нетутешньої породи тонконогому коневі в білих яблуках до прив’язі наблизилася діва сліпучої вроди степової. На вродливому зарум’яненому личку її яскріли безжурним запалом великі променисті очі мигдалеподібної форми. Ласиці чорних брів ледь вигинались чи то насмішливо, чи то вередливо. Повні вуста квітли маками степовими. Пишні чорні коси розсипалися жужмом косиць, пишно розцяцькованих намистинами-оберегами від вроків із золота, бурштину, лазуриту і фінікійського синього скла з білими очками.

Трималася у сідлі показово виструнчено, неначе царівна степова.

Тугий тонкий стан дівочий підкреслював приталений каптан – не так вбрання, як коштовність, бо сяяв проти сонця розсипом священних золотих платівок із зображеннями степової діви Артимпаси з двома барсами, а також матері Апі на троні із дзеркалом долі та іншими чеканками із племінними звіропращурами. На грудях, рукавах, при подолі каптан мережили вишукані ґаптування. У талії стягував його широкий бойовий набірний бронзовий черес колхідської роботи. Ногавиці з гарно видубленої оленячої шкіри теж прикрашало сюжетне шитво у звіриному стилі з кораловими й бурштиновими намистинами.

За пишно вбраною дівою по двоє, по троє наближалися інші вершниці. Такі ж юні та гордовиті. З розмаїтою зброєю та зарозуміло-задерикуватими виразами облич. З їхніх коней звисали аркани, пращі, дерев’яні чохли з дротиками та запасні горити, напаковані бойовими і мисливськими стрілами.

Амазонки зупинялися поодаль біля загальної конов’язі, з ворин зладнаної посеред майдану. А верховода їхня правувала оце прямо до царевого шатра й заледве не наїхала на Будимира.

Царевич завмер на півкроці. Статечно випростався. Зачудовано поїдав очима вродливицю.

Граційно зіскочила з кобили. Приступила впритул. Очі, наче мечі, схрестила. І виявилось, що вона, Апітая, чи не найцибатіше в роді дівчисько маківкою не досягає цьому кремезному гелону навіть до плеча. І здивувало її це відкриття, і вразило, і схвилювало щось глибоко потаємне в серці дівочому.

Апітая – а була се і справді царівна степова, сакасая чистої крові, найстарша шістнадцятирічна донька царя Бартатуа – по хвилі німотного герцю – очі в очі – обурено видихнула. І першою відступилася на півкроку від непоступливого, здоровенного, вирлоокого, невихованого бовдура з гелонськими племінними карбами на вбранні.

Аж головою похитала і язичком цокнула, озираючи з голови до ніг отаке одоробло. А вважала ж себе дотепер чи не найвищою в племені. Широкоплечі сакасаї з вайлувато-хиткою ходою природжених вершників сягали гінкій доньці царя котрі до плечей, котрі до носа, і рідко хто маківкою до її брів дотягувався. А оцей ось… Оцей, навіть не сакасай, станом вигнавсь і поводився так, неначе самотній дебелий тур серед тарпанів. Неначе він отут цар, і не йому вию гнути перед царською кров’ю, а їй належиться уступити дорогу. Ступитися? Їй? Старшій доньці першого серед царів у сих неозорих степах? Священній жриці вогнедіви Табіті?

Нечувано!.. Дивовижно!..

А і красень же який. І здоровань! Ото справді: натура – як у тура. І зорить як вирлооко, але відкрито і щиро.

Перевела подих. Ще на півкроку віддалилася, аж поки оговталася і на перше слово здобулася:

– Чого очі витріщаєш?.. Чого зуби шкіриш?.. Бачу, вдома не навчили укладеного богами покону тримати? Не привчили, не застерегли царевого роду діви честі не займати! Не вилуплятись, не шкіритись, з шаною вітати внучку Апі-Праматері й служницю Огнедіви-Табіті!