1.1.17

17

Народності Скіфії розрізняються

за способом життя та звичаями.

Помпоній Мела, «Про хорографію»,

ІІ, 9; 44 р. до н. е.

У сприятливий для починань третій день нового року народ-військо волею царя Бартатуа вдосвіта згорнув Стан та розповзся у похідні лави. А тільки но крайнеба зазолотилося сонце, товписько люду та скоту двигнуло у далеку-предалеку путь. 

Гігантськими багатоголовими зміями довгошиї валки, неначе струмені водопілля, потекли розвеснілим степом на схід. Похідні колони тягнулися і тягнулися від обрію до обрію, і годі було надибати їм кінця-краю. 

Попереду трьома розтривоженими осиними роями виступали сакасаї, сакасини та сарапали. Скіфи радісно горлопанили. Вертали бо в рідні краї до своїх давніх кочовищ та могил родовичів. А стезя на батьківщину завше стелиться жвавіше й наснаженіше. Поза скіфами, наче за сараною, степ нагадував виоране поле. Тисячі важких дерев’яних коліс кибиток і десятки тисяч копит начисто виполювали дернину до чорнозему. Багатоголовий змій, здавалось, пожира на своєму шляху геть усе живе й навіть землю святу.

Орії й валки інших племен збочували з того чорного сліду. Власну путь прокладали серед степового безкраю. Не згубишся. То там, то там понад обрієм закручувались у височінь сигнальні дими. Сигнали вістили, де пройшли передові валки й табуни, підказували, куди завертати до зручних бродів через степові річечки, оповідали бувальцям, як далеко союзники зупинялися на нічні постої.

Схарапуджено розбігалися з-перед гулкого поступу полчиськ звірята степові. Неозорі стада сайгаків і табуни тарпанів сторожко пряли вухами, прислухаючись до тривожного відлуння та принюхуючись. І завчасу зривалися й линули світ за очі подалі від хижих двоногих. Тури косили в той бік налитими кров’ю очима, а тоді збурено вламувалися й губилися серед дрімучих чагарів. Олені й свині кидали соковиті паші й стрімголов забивалися у непролазні байраки та в гущавини заплавних дібров. Навіть вовки сторожко задирали носи вгору, подовгу принюхувалися й нашорошували вуха. А відтак обачно тюхикали й розповзалися по буреломам і чорним вільшаникам.

Спритні лиси й єнотоподібні собаки, виголоднілі за зиму бабаки й ховрахи нажахано заповзали в найглибші віднорки. Анічичирк, завмирали, мов неживі, поки земля довкола двигтіла під поступом полчиськ царя Бартатуа.

Валка під орудою Орогаста осібно від сусідів телющилася довжелезним полозом ген поза небокрай. Коли б злинути кібчиком в піднебесся та гострим оком охопити виднокіл, полоз той нагадав би звивистий плин рідної Роставиці чи Ятрані серед яснозеленого розмаю. Попереду сотенні гурти вояків із заводними кіньми на припоні витолочували мураву, намацуючи рівнішу дорогу. За ними по четверо в ряд котилися вози похідного обозу. Натужно ремигали воли. Вряди-годи лящали гарапники. Чередники горлопанили на неслухняну худібку, раз по раз завертаючи череди ближче до возів. Там басовито сперечалися, онде аж кляли, погрожуючи сусідам пужалнами в жилавих п’ястуках, а он реготалися й сипали жартами, а там он затягували обозну:

Гей, воли ж мої половиї,

Чого ж то ви помарніли?

- Ой того ж ми помарніли -

Нас хазяїн не жаліє.

Пізно ляже, рано встає,

До схід сонця поспішає.

Безжурна гутірка дзвеніла бадьорими парубоцькими голосами. Той кпинив. Той роз’южував товариство сороміцькими жартами. Той незлобиво кляв. Той басовито одгавкувався. Говіркіші підтрунювали над понурішими, а ті тільки кректали з досади. А тамті он, нареготавшись, знову сумовиту пісню затягували:

Ой дощ іде й хмари нема, під копитом слизько,

Уклонився я дівчині у ніженьки низько.

Вона мені й одклонного – коня вороного,

Вона мені хустиночку – з позлота самого.

А цієй хустиночки під боком не скрити,

А для слави вояцької сіделечко вкрити.

Ой де тая дівчинонька, що цю хустку шила?

Вона мені, молодому, серденько всушила.

Ой як гляну на хустину – згадаю дівчину,

А як гляну на сідельце – втішу своє серце.

Парубоцтво то зітхало, то вуса підкручувало. Балачки про дівчат, та про любощі і прикрощі, та про женихання і купальські мрії вилися поміж чубатим молодецтвом, наче вітрець понад срібноколосою ковилою.

Набігла хмара на сонце. І тіні згустилися на дні ясних очей донедавна безтурботних юнаків, яким оце долею судилося замість женихання мечами оперезатися та харцизами степовими на війну вибиратися.

Привідця спостеріг ту хвилеву переміну настрою. Заклав пальці та як свиснув! Коні поближні аж затанцювали схарапуджено. Та скочив коліном на сідло. Та випростався. Роззирнувсь. Басовитим кличем озвавсь до ватаги:

Гой ви, пташки степовії,

Чувайте, чувайте!

Гой ви, хлопці молодії,

Співайте, співайте!..

Звеселіли орії, відтепли серцями юними. Та й заспівали бадьорішої, порубіжної, лунко перекидаючись приспівами од сотні до сотні. Бо під пісню славну душа орійська розпогоджується, горбами-долами розливається, землю рідну долонями обіймає. Ех, а як же гоже під пісню босими ногами свіжу ріллю топтати, та міцно чепіги тримати, та землю-матінку з оранкою вітати! А ставати до косовиці і ще вдосвіта класти перші запахущі покоси? Га? Отже ж таки під пісню, що їх за пазухою в орія, неначе в дзьобику у закоханого соловейка в яблуневому садочку.