1.1.16

16

У кожному краї Скіфії в центрах уділів

споруджені святилища Арея у такий

спосіб: згромаджують в’язанки хмизу…

На маківці роблять рівний чотирикутний

майданчик. З трьох боків схили його

стрімкі, а схилом четвертого можна

видобутися на гору… Зверху на кожному

такому кургані встановлено прадавній

залізний меч – він і є втіленням

Арея. Цьому мечу щороку приносять у

пожертву дрібну худобу і коней.

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

Звуки сигнальних барабанів, рогів, флейт і простих свистків підняли Стан у ту пору, коли ночі, як такої, уже й слід вигасає, а до світанку – ще далеченько. Дивовижний це час. Глянеш на небо, а воно – немов скроєне з двох полотен. Ген зі сходу – вже світле, пишносиньою барвою виграє. Зі заходу – ще сірувато-темне, сизе, аж мало не чорне. Лишень пропливе по ньому білувата хмара, а воно й далі сизе. Стоїш отак на вогкій відсвіжілій траві та й здається, що одною половиною ти вже у сві­танку, а другу ще ніч огортає.

На небі в той час – ані зіроньки. Однак місяць світить ще повновидо та ясно. Його сріблясте сяйво додає ще більшої казковості навколиш­ньому краєвиду, будить уяву і тихий, невимовний щем у серці. Того часу хочеться дихати на повні груди, мрія­ти, вдивляючись у небо. Сну вже немає, натомість свіжість і бадьорість. Хоча, подейкують, і таки не без підстав, що під ранок найміцніший, найсолодший сон.

Добре, коли твій сон безтурботний, коли не чекаєш від пробудження нічого лихого. А якщо побіч тебе недруги? Не до соло­дощів тоді, не до мрій, не до неба.

Розбуджені розкотистоголосими звуками, орії зривалися з нагрі­тих місць рвучко, треновано. Не дивились на небо – похапцем затя­гували поверх лат важкі бойові пояси, шпарко знімали пута з ко­ней і сідлали, припасовували бесаги, поспіхом шикувалися в десятки, сотні й тисячі.

– Починається, – невдо­волено буркнув воєвода Мандрокл. Сплюнув тричі через ліве плече, коли зачув, як за Станом загриміли велетенські тимпани-литаври. Стривожено пошкріб п’ятірнею потилицю.

– Що се, дядьку Мандрокле? Чому скити так метушаться?

– Звідкіля ж мені знати? Скачи до Бартатуа, дізнаєшся.

Не роздумуючи, Сваргапіт наддав п’ятами огиру й помчав у Стан. Там на нього вже чекали. Сотник “безсмертних” мовчки провів князя у білосніжне царське шатро.

Схрестивши ноги, Бартатуа величаво сидів на барвистому килимі, гаптованому зо­лотом. На цареві виблискували рідкісні коштовності з червонозлотого індійського сердоліку та небесно-синьої бірюзи – обереги від хвороб і смерті. Парадний каптан, ногавиці й гостроносі сап’янці густо мережили червоні та сині намистини. Нагрудна царська пектораль, масивні браслети і перстені зі золота додавали повелителеві неабиякої пишноти.

На поштивій віддалі від царя попід стінками шатра стовбичило восьмеро озброєних мужів. З них Сваргапітові був знайо­мий хіба Онасар.

Груди богатирів прикрашали масивні, вагою під три кілограми, нашийні гривни з пишно декорованими кінцями. На одних барси трощили загривки впольованим сікачам, на інших симаргли терзали впольованих оленів, ще інші вивершували голови племінних звіропращурів.

Підштовхнувши орія в шатро, “безсмертний” красномовно тицьнув пальцем у віддалений закуток. Слова були зайві.

Відчуваючи, як у грудях закипає злість на дурнуватих скіфів з їхніми незрозумілими законами й звичаями, Сваргапіт мовчки прослизнув повз дебелих бородатих скіфських воєначальників на своє – так він сподівався – місце.

“Чи ба, які бундючні. Не могли попередити, покликати. Ех, нелегко звикати до нових порядків. Та дарма. Не будеш бараном, то й вовк не з’їсть. Не од­ин я такий. Чекай-чекай, а де ж Будимир?”

Ніби у відповідь на його думки запона різко віхилилася, і в ша­тро важким кроком ступив Будимир. Роззирнувшись, велет-гелон тихо гмикнув.

– Бачу, один з моїх полководців полюбляє довго спати. Звичка не достойна воєначальника. Раджу тобі викоренити її, гелоне, і з’яв­лятися на мій поклик вчасно.

Будимирові б тихо погодитись і стати на своє місце. Так ні.

– Мене ніхто не кликав, – відрізав він. – А пробудився я од­ним з перших у Стані.

Бартатуа пронизав крижаним поглядом гелонського витязя. Чавив, ни­щив його тим поглядом. Але царевич не знітився, не розгубився, не зіщулився. Залишився стояти, як стояв: гордо, спо­кійно, незворушно.

Бартатуа криво посміхнувся.

– Кажеш, ніхто не кликав тебе? – довірливо-тихо перепитав. – Як же ці дізналися й прибули вчасно? Га?! – у голосі ца­ря задзвенів метал.

Полководці заніміли. Десниці охоронців ковзнули до акінаків, а вуха насторожено чекали наказу: “Взяти його!”. Проте буря згасла так само раптово, як і знялася.

– Проходь на своє місце, – одміненим, геть спокійним тоном звелів цар. – Надалі ж затям: ранні пташки росу п’ють, а пізні лише слину ковтають.