1.1.15

15

…Цар прагне миру. Укладіть з ним союз

без підступності та обману. І будьте вільні!

Геродот, «Історії. Уранія»; V cт. до н.е.

Наступний день новорічних святок скіфи приготувалися зустріти щедрішими, ніж зазвичай, жертвоприношеннями.

На плато за півпоприща від Стану виріс гороподібний жертовник. Попри нього нипали жерці, зодягнуті в довгі шкіряні сорочки. У просторих загонах із жердин іржали, ремиґали й бекали чотириногі жертви. Голосу двоногих навіть не чутно було з-за того гармидеру. Час треби ще не настав, хоча вже всі – скіфи і нескіфи – відчували його наближення.

Сьогодні, у переддень походу, Бартатуа вирішив присягою прив’язати до себе ворохобних орійських вояків. Рано-вранці він вишикував оріїв у полі перед Станом і звернувся до них із промовою:

– Воїни! Ми йдемо в чужі, далекі краї, де ви не знайдете друга. Там будуть одні вороги. Ми повинні стати єдиними, якщо хочемо по­долати їх, єдиними, коли не спільною кров’ю, то спільною клятвою. Ви тут, бо вас кликав я, Бартатуа. Побожіться ж, о воїни, що залишитеся вірними мені.

Сваргапіт, перебуваючи, яко полководець при Бартатуа, під’їхав впритул до волостелина.

– Яку обітницю волієш чути від нас, царю?

– Слухай слова священної клятви. Перекладай їм. Вели, аби ко­жен уголос повторював її переді мною.

– Присягаюсь усемогутнім Папаєм, який створив світ богів, світ людей і світ потойбічний, божусь Небом і Колаксаєм-сонцем, що сяє мені у високості, присягаюсь усіма своїми богами, життям своїм присягаюсь бути вірним цареві Бартатуа. Слово його стане зако­ном для мене, наказ його – заповіддю! Як зневажу її – хай ліпше вмру я лютою смертю й перестанеться весь рід мій. Де б не був я, що би не чинив, присягаюсь ніколи не піднімати меч супроти свого царя. Сакасай стане братом мені, а його ворог – моїм найзапеклішим ворогом. Бартатуа і тільки Бартатуа буде моїм пове­лителем. Якщо ж справою або помислом, зумисно чи проти волі порушу слова цієї священної клятви, то нехай упаде на мене кара безсмертних богів, нехай відречеться від мене Небо, нехай не прийме мене у своє лоно Мати-Земля, нехай прожене мою душу від воріт у потойбічний світ Слуга Смерті, аби вічно бродила вона, неприкаяна та цькована духами темряви, гнилими болотами і темними борами, щоб, обібравшись хвороб та всілякої нечисті, сіяти їх між свого племе­ні на виродження й смерть.

Здригнувся Сваргапіт, почувши, якої страшної присяги вимагає від оріїв ненависний скіф. Здригнувся і зблід, адже, отак забожившися, він перетворювався на цілковитого раба Бартатуа, раба, який, дотримуючись її, сліпо підніме меч, щоб убити батька, неньку, самого себе.

“Оріям не гаразд скласти таку присягу тим, хто приніс у їхню землю поневолення й руїну. Ліпше вмерти героями серед чистого поля в нерів­ній січі зі скитами, ніж дозволити довічно заярмити себе. Невже немає жодного виходу? Невже залишається лише одне – достойно від­мовити й... прийняти смерть?” – обпікали мозок Сваргапіта моторошні думки, закручуючись у шалену круговерть.

Розбуджене безвихіддю ситуації, із потаємних закутків відкрито­го й чесного серця князя виповзло лукавство, нашіптуючи рятівну ідею:

“Бартатуа не знає мови оріїв. Чому ж мені не скористатися цим?”

І, полегко зітхнувши, Сваргапіт почав дзвінкоголосо вторити рідною мовою словам скіфа:

– Божусь отцем Ором, Небом, Землею, Хорсом-сонцем, яке сяє мені у високості, життям своїм клянусь, що буду вірним со­юзником царя Бартатуа до того часу, поки він першим не порушить союзницького ряду[1] між оріями та скитами. Лише до тих пір ми чесно й справно виконуватимемо ратну повинність, а Бартатуа, і тільки Бартатуа будемо вважати за свого повелителя. Коли ж він намислить щось лихе в серці своєму, коли чорною невдячністю надумає відплатити за нашу вірну службу, то нехай тоді впаде на нього кара безсме­ртних богів, яким чинить треби. Нехай умре він тоді сороміцькою смертю, не гідною воїна. Але най і після смерті душа його не зна­тиме спокою й тинятиметься білим світом та сіятиме хворощі в своєму кочовому народі на виродження та смерть.

Багато хто з бувалих порубіжників, що прожили життя на межі з ворожим степом, так чи інакше знались на мові скіфів. Речниця Бартатуа пробудила в їхніх серцях хвилю обурення й справедливо­го гніву.

“Що собі дозволяє цей скит? Ми ніколи не були його рабами. І по­вік не станемо ними. Ліпше ж потятими бути, аніж зодягнути на себе рабські вериги”, – прошурхотіло військом.

Вояки суворо зводили брови. Ззиралися. Не один за спиною скрутив дулю й подумки прошепотів відстріт: «Сіль тобі в очі, часник на язик, всі твої речі – та тобі у плечі!».

Аж тут до оріїв долинув голос Сваргапіта. Коли він, похідний князь, вирішив не боротися, то як мали чинити вони, прості воїни? Понуро повторювали орії за князем слова присяги. Однак, що далі рік Сваргапіт, міцніли їхні голоси, набували зичності й урочистості. Зашморг, який звив Бартатуа, задумуючи задушити орійську волелюбність і незалежність вдачі, опустився на його ж шию.

Бартатуа був хитрим, навіть занадто хитрим. Однак він і в дум­ках не міг припустити, що хтось хитріший нього може запросто обкрутити його. Тож незвичне пожвавлення оріїв цар трак­тував як наслідок схвилювання. Воїнові не личило впускати хвилювання у своє серце. Бартатуа так прямо і сказав Сваргапітові, прощаючись з ним.