1.1.14

14

Вони – лучники і метальники дротиків і мають

бойові бартки. (...) Золотом вони прикрашають

свої шоломи та череси, а також нагрудники.

Своїм коням вони також зодягають на груди

[лускаті] мідяні панцири, а вуздечки, вудила

і налобники оздоблюють золотом.

Геродот, «Історії. Кліо»; V cт. до н.е.

Немає радіснішого свята у Скіфії за зустріч нового щедротравного року. Бо нема більшої втіхи для серця кочівника, як узріти під жужмом вимерзлого бадилля перші ніжнозелені пагони нового життя. Заледве дотягнули до тієї милості богів висхлоребрі конячини та їхні вихудлі власники. Катма ж бо прохарчування взимку, коли вмирає старий рік і саме життя, здається, завмирає й нишкне, сторожко прислухаючись до завивання лютої хуги.

Аж от усещедрий Колаксай рік новий зачинає. Золотого коня сідлає. У небо злинає. Темінь довгих зимових ночей проганяє. Урочисто владу над білим світом переймає. Небом колує. Золотим коником грає. Білий світ і усе живе під сонечком ласкаво зігріває[1].

Радість – невимовна. Тішаться, аж перевертаються у високості, перші жайворонки. Злітається з вирію вітати прихід Колаксаєвого царства розмаїте птаство польове й водяне. Степ наповнюється життям. Те життя вливає свіжі соки в народ конепасів. Новий рік обіцяє достоту нової ловецької здобичі, відновлення щасливих вечорових утч із набиванням шлунків досита, дарує щедрий приплід лошат, телят, ягнят та козенят. Та й жон достоту у доброму сподіванні на народження діток у благословенний період новорічних святок. Таких немовлят найперше до неба піднімуть. Із тих, кого першим сам Колаксай поцілує, виростуть нехирляві та славні скіфи.

 Висипає з кибиток дітвора, розбурхує стійбища щасливим вереском. О, сьогодні їм віншувати та солодкі сирні кульки за дві щоки уминати. Випурхують ставні молодиці – а що вже кралі – у новесеньких, за довгу зиму вишитих сукнях, у камезельках, яскравими візерунками змережених, у святкових намітках, обшитих золотими платівками-оберегами. Навіть старці видибують зі своїх повстяних кубел погріти скоцюрблене костомашшя під лагідним сонечком. Аж молодіють на виду. Сходяться кружка. Назирають-пильнують, чи діти справно готуються відсвяткувати прихід нового року, як те поконом заповідано.

І старе, і мале радісно походжають від кибитки до кибитки. За старі кривди й образи перепрошують. Обіймаються. Чоломкаються трикратно. «Чи здорові?» – розпитують. Маковим або ковиловим зерням засівають. І доброго здоров’я на рік новий бажають.

Діти й дівчата сходяться до великої гойдалки, встановленої посеред стійбища. Поконом годиться на тій гойдалці під саме небо злітати, бога Колаксая віншувати.

А юнаки онде уже джигітують на майдані, убраному до свята стовпцями зі жмутами червоних, синіх та жовтих стрічок. Ярять себе й огирів. Налаштовуються на ритуальні змагання.

Старі баби особливу обрядову страву готують на новий рік. Виставляють проти сонця родинні казани. Трикратно обходять їх та обкурюють полиновим димом, проганяючи духів голоду й злиднів. Розталою під новим сонцем водицею наповнюють казани. Нарізають останні шматки в’яленої на зиму конини. Кришать грудки гіппаки. Сіллю землі присмачують. Священні щедрівки виспівують, допоки підходить обрядове вариво. Додають у казани по сім видів збіжжя – згідно зі священним числом місяців благодатного півріччя. Там і полба, і жито, і просо, привезені восени від оріїв, там і звичні дикорослі овес та ячмінь, конопля і ковила. А присмачують скіфи свою кутю жирним молоком, яке кобили дали після випасу на соковито-ніжній новорічній травиці.

– Жир! Жир! – радісно вигукують та до музик кивають: ну ж бо, грайте, серця звеселяйте.

Навіть найубогіші вдови з купою дітлашні при подолі нині наїдяться досита. А саркит – те, що не подужають скіфи нині доїсти, – заберуть із собою, аби ситний дух їжі виповнив рідні кибитки.

І от у полудень Колаксай-сонце зависає прямо над святково розчесаними головами. Сяє-виграває у високості. То кульмінація божеської сили і найсакральніша частина свята.

Розвіваються й вимітаються темні духи зі Стану. Відтепер Колаксай-сонце на небі, а сонце-цар Бартатуа на землі добробут людності опікатиме.

Наче сонячна доріжка визолочується межи темного моря. Товписько скіфів урочисто надвобіч розступається. Бо сам сонце-цар і верховний жрець скіфів Бартатуа на злотогривого коня сідає і вітати-благословляти свій народ виїжджає.

Бартатуа – се славетне ім’я широкобородого велета з бойовою сокирою у десниці, який зрушив з місця і підкорив численні пастуші і рільничі роди від Кавказу по Карпати і Юлійські Альпи, – назавше закарбувалося в історичній пам’яті європейців. На взір смертоносної зброї вояків Бартатуа горяни й підгоряни Українських Карпат перейняли собі за покон ані днини не розлучатися з барткою – топірцем, у назві якого відлунює ім’я найгрізнішого скіфського царя-завойовника. І в Підгір’ї, і на Поліссі, де знаходили болотну руду й бралися до її обробітку й кування бойових барток, дотепер серед топонімів «чемер» збереглися і села, й урочища прадавніх барткарів, наприклад, «Бартатів», «Барди», «Бартуха»…

Століття минуть по смерті видатного царя, і один з пагонів далеких нащадків кельтоскіфів[2] вкорте прокотиться страхітливим смерчем Європою. І сусіди прозиватимуть тих звитяжців лангобардами, цебто довгобородими за їхні пишнозаплетені бороди. А прадавня бойова скіфська бартка і через тисячу років відлякуватиме ворогів і на їхній батьківщині, як руйнівна зброя дружинників-русинів та пізнішого козацтва, і серед карпатських гуцулів, і серед альпійських горян, звідки швейцарську алебарду запозичать армії усіх європейських монархій.