1.1.13

13

Так звана «Скіфська пустеля» – це пишно-

травна рівнина, помірно зволожена й без-

ліса… Ось там і мешкають скіфи. А звуться

кочівниками вони тому, що не мають будівель,

а живуть у кибитках, найменші з яких мають

чотири колеса, більші ж – шість коліс. Вони

перекриті повстю й облаштовані, як оселі – одні

з двома, інші з трьома покоями… У ці повозки

запрягають по дві і по три пари безрогих волів…

Гіппократ, «Про повітря, води і

місцевості»; 400-і рр. до н. е.

Місцина, де отаборилися племена-війська Бартатуа, простягалася поблизу лівобережжя Дніпра у двох денних переходах від лиману. Тут слав­ся безмежний степ. Уже не голий, як за днів, коли Онасар приніс наказ Бартатуа на орійське порубіжжя. А встелений ясною зеленню багаторічних трав, між якими пнулися вгору, до сонця, наливаючись бутонами, польові квіти весни. Природа, як і люди, старанно готу­валася до зустрічі Нового року, що мав настати у священний день пробудження та новонародження всього живого – у день весняного рівнодення.

До небокраю отаборилися гніздами племена-війська – а звати їх годилося саме так, бо не було серед них ніжодної людини, котра б не вміла володіти зброєю і за життя не пускала нею кров супротивнику.

Відколи хлоп’я научалося чіпко наохляп правувати конячкою і з неї сяк-так поцілювати з дитячого лука в опудало – отримувало статус напівмужа й залучалося до пастушого ґаздування. А після парубоцьких ініціацій у свої дванадцять-тринадцять років юні вовчуки перетворювалися на повноправних молодших воїнів. Декотрі з них збивалися у зграї й розбишакували, набираючись ратного й злодійсько-звитяжного досвіду наскоків на табуни далеких сусідів. Інші з волі старших зі зброєю у руках пильнували родового скоту – єдиного багатства скіфів, запоруки добробуту й виживання степових родів. На тих далеких випасах теж не бракувало їм кривавих пригод і оказій відзначитися. Отож, коли такий молодий вовк-парубійко гордовито повертався у стійбище, аби на зібранні мужів продемонструвати свої бойові трофеї, вождь садовив його серед мужів зрілих та вгощав хмільною – із кобилячого молока й конопляного соку – бузою із Чаші перемоги. Відтоді молодий скіф мав право завести власну сім’ю й кибитку.

Дівчатка нітрохи не поступалися задерикуватим хлопчакам. Сотні купців, хто побував у Надчорномор’ї, суголосо оповідали на агорах допитливим логографам, що ніде інде на обширі ойкумени жінки не мають стільки прав, свобод і шаноби від чоловіків, як у Скіфії. Високоосвічених ахеян шокував той дикунсько-варварський покон, адже і в Афінах, і в інших полісах закон вістив, що жінка і доньки – це майно повноправного громадянина. А тут на тобі – поводяться геть по варварськи: замість прясти – опановують стрільбу з лука, замість нидіти у чотирьох стінах закритого гінекею – гасають верхи на конях і навіть – та чи це чувано! – беруть участь у битвах нарівно з чоловіками. 

Відколи місячна богиня благословляла дівча на зрілість, кожна юна вовчиця найперше мріяла показати зуби й самоствердитися у середовищі бундючного вояцтва. Декотрі взагалі збивалися у власні розбишацькі зграї шибайголів – і драпали з племені на вільне прохарчування, допоки не нагуляються, не натішаться п’янкою свободою і вседозволеністю, не здобудуть свої перші бойові шрами та трофеї. Аж тоді щасливоокі вродливиці-шибайголови гонорово поверталися до родових стійбищ, а власноруч зшиблені ними голови демонстративно теліпалися на крупах їхніх коней. Чимало з тих дів-амазонок сходилися із молодими вовками ще в полі – і в рідні стійбища поверталися уже в парі та при надії на продовження власного роду. Чимало інших нехтувало вовчуками – і в стійбищах зріліші мужі сваталися до таких один поперед одного, на калим пропонуючи родині неабиякі череди й табуни, розсипи священного золота, дорогущі зброю й начиння із Колхідського, Урартського чи Фрігійського царств.

Тоді аж, коли Артимпаса благословляла юнок щастям материнства, скіф’янки трохи стреножували свій дух свободи. Приймали материнські й господарські клопоти у парі з коханим за найщедріший дарунок долі. Юну снагу свою виплескували на прикрашення кибиток, пошиття гожих обновок, у яких не сором вийти похизуватися межи люди, виховання діточок, догляд за хазяйством, нагляд за сімейними рабами, ляси з сусідками, участь у відособлених жіночих ритуалах, спільне приготування страв для мужів роду при тих чи інших оказіях…

Але зброї свого дівування скіф’янки далеко не ховали. І вряди-годи могли нарівні з чоловіками постояти за рідні стійбища і скот при наскоках зграй чужинців-здобичників. А з луками вправлялися повсякчас незгірш за своїх чоловіків. Набивали горити легкими ловецькими стрілами з дрібонькими вістрями-зернятами. Тими стрілами ледь не щодень поповнювали раціон харчування своїх багатодітних сімей делікатесною свіжиною із походячки упольованих сліпаків, ховрахів, байбаків, борсуків, зайців, тхорів, ласок, куниць, лисиць, хохуль, видр, бобрів, перепілок, куріпок, хохітв, дрохв, фазанів, тетеруків, рябчиків, баранців, кроншнепів, вальдшнепів, коровайок, деркачів, лисок, чирок, погоничів, пастушків, чоботарів, турухтанів, лежнів, пірникоз, водяних курочок, куликів, крижнів, шилохвостів, широконісок, свищів, крехів, квоктунок, попелюх, побережників, коловодників, казарок, турпанів, сивок, савок, гоголів, галагазів, гагар, огарів чи гусок.