1.1.12

12

…Подейкували, що кімери, спрадавен

знайомі еллінам, становили лише

невелику частину народу, бо це були

лише бунтівники і втікачі, якими

верховодив якийсь Лігдамід, і яких

скіфи змусили переселитися з берегів

Меотиди в Азію. А найчисленніша і

найвойовничіша частина кімерів

проживає (…) у країні настільки

лісистій, що сонце там ніколи не

проникає крізь крони високих дерев...

Плутарх, «Порівняльні життєписи.

Гай Марій»; 100-і рр.

Обурення й думки про неодмінну помсту душили Бартатуа. Щойно його добрий гумор розвіяли велеможі, послані до неврів і агатірсів. Зухвалі лісові народи сміялися над його велінням. З нечуваною ганьбою та ворожістю вони, удоста нареготавшися, прогнали в шию його велеможних послів. Цього вистачило, аби забути про багатющі царства Азії й удруге повести скіфів на народи Заходу.

Обурено й люто сопів Бартатуа, але не губив здорового глузду, пригадуючи своє перше зіткнення з агатірсами.

“Нехай. Нехай. Я ще покажу їм, хто такі сакасаї. Згодом, не зараз”, – урезонював себе. Чомусь не вельми хотілося вдруге потикатися туди, куди досі до нього не доходив жоден із володарів Степу. Та й вої могли заопиратися. Либонь вони незгірш царя пам’ятають виснажливе переслідування кімерів і безславне стовбичення на межі агатірських володінь.

О, ті пекучі спогади. Від них не втечеш, вони напливають і заповнюють тебе ущерть. Бартатуа мимоволі аж заскрипів зубами, піддаючись назавше вкарбованим у пам’ять образам бурхливих подій минувшини.

Він ще геть юним та наснажено-рвійним був тоді, зо двадцять літ тому, коли привів у ці степи об’єднане багатотисячне полчисько – народ-військо – сакасаїв, сакасинів і сарапалів. Тоді здавалось: ніщо не зможе зупинити його. Але – досі не віриться – на березі Смотрича їх таки було зупинено.

Згадував Бартатуа, ятрив душу спогадами.

Переслідуючи непокірні кімерські роди Правобережжя, скіфи всеплюндруючим смерчем сунули на захід[1] землями божичів і данастрів. Аж поки не вийшли на обводи володінь агатірсів. У них, агатірсів, та у задністровських трерів[2] знайшли прихисток тисячі й тисячі невпокорених кімерських недобитків з усіма незчисленними отарами і табунами. Ласа здобич, чого там. Ось тільки пасувати перед скіфськими витязями агатірси не збиралися. На відміну від захоплених зненацька оріїв, котрі мешкали край самого степу, союз племен Прикарпатського Пониззя встиг належно приготуватися до зустрічі з половцями[3].

Уздовж Смотрича дорогу Бартатуа заступила чималенька рать агатірсів[4]. Бралися перелічити її, але кинули, достеменно з’ясувавши лишень те, що піше ополчення лісовиків, посилене комонними полками кімерів, чисельністю не поступається скіфському полчиську.

Вражено зупинилися скіфські войовники край скелястого провалля Смотрицького каньйону. А на тому боці бурхливої річки грізно вишкірялося зуб’я зрубів городища[5], а довколишнє кряжисте узвишшя всіювала, розповзаючись скільки око сягало незліченна рать агатірсів.

І стояли так одні проти одних два дні. А потупцявшись і трохи охоловши, скіфи розгубили бойовий запал. І таки ж тоді, либонь, уперше сум’яття й вагання озвалися в душі непереможного доти Бартатуа. Таки тоді уперше й востаннє в житті Бартатуа відчув себе барсом, заманеним у пастку. Попереду лякав крутопадями воістину неприступний Смотрицький каньйон. На протилежному боці аж пістріло від дебелих ратників. Ліворуч виднокіл уривався край прямовисних стінок Дністровського каньйону, за яким купчилось не менш грізне ополчення трерів разом із недобитками кімерів. Праворуч і позаду на узвишшях непрохідного пралісового Товтрового горбогір’я таїлись чималі загони данастрів – розбитих у битві, проте нескорених і ще достатньо дужих для нищівного удару в спину. На вершинах товтр, понад Смотричем і за Дністром у небо піднімалися димові стовпи сигнальних ватр. Сусідове спілкувалися між собою, і степові зайди нутром чули, що опинилися в облозі.

У тіснині між каньйонами і Товтровим пасмом, між ратями трерів, агатірсів і данастрів, підсилених кімерською кіннотою, у тіснині, де не вистачало простору для розгортання власної кінноти, Бартатуа відчув себе вкрай незатишно. Він і дотепер, два десятиліття поспіль, переконує себе, що лише через ту тісноту він, Верховний цар сакасаїв, сакасинів і сарапалів, погодився тоді на перемовини з лісовим народом агатірсів. Як ото вони просторікували, стовбичачи над проваллям Смотрицького каньйону?

“Се жупан-володар Неба вдарив громовою сокирою і розкраяв землю на дві половини, – напружуючи пам’ять, Бартатуа дослівно пригадував речницю агатірських послів, що колись так вразила і навіяла містичний богобійний страх. – Бог заповів нам: та україна, куди заходить сонце, відпервовіку й на довічне замешкування належатиме народові агатірсів. Ота ж, звідки сходить сонце, най відтепер буде на запанування вам, скити. І постане мир межи нами, і ні ми не переходитимемо боговстановленої межі, ні ви не смітимете її переступати. Інакше бути великій війні між нами”.

Не він, безстрашний цар Бартатуа, а віче воїнів настояло тоді повертатися в отчі стійбища. Тоді, може з чверть віку тому, він ще запобігав і слухняно нишкнув перед Чорною вояцькою радою. Гм, хто з простолюду нині наважиться відкрито та привселюдно виступити проти царя Бартатуа? Цілі племена плазують у його ногах. От лише ці неври й агатірси...