1.1.11

11

Найближче від торгової гавані бористенітів

(а вона розташована заледве чи не посередині

всієї приморської частини Скіфії), мешкають

калліпіди, які є напів елліни і напів скіфи;

над ними мешкає інше плем’я, яке називають

алазонами. Вони і калліппіди мають такий же

спосіб життя, як і скіфи, але сіють і споживають

пшеницю, цибулю, часник, сочевицю та просо.

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

З кожним днем теплий подих весни ставав дедалі відчутнішим. Небо розпогоджувалося, барвилось у ясно-блакитні кольори. Прогріта й напоєна вологою земля виповнювала зжовклі трави свіжими жи­вильними соками, будила до життя степову рослинність, ладналась небавом заквітчати довкілля пишними квітами. На гілках дерев і чагарників, які прижились на схилах балок і виярків, набухали бруньки. Вони несміливо тягнулись до сонця. А вогняноликий Хорс, бачачи таку жагу, все довше затримувався на небесному зводі, укорочуючи затяжні ночі. Йшлося до весняного рівнодення.

Степ тієї первісної, щедрої на воду пори зримо не мав подоби до теперішнього. Тисячоліття кочового скотарського ґаздування вкупі зі зміною клімату витворили теперішній лик надчорноморського степу. Тисячоліття вирубування прирічкових і байрачних пралісів на повсякчасні господарські потреби, тисячоліття вищипування й витоптування підліску багатотисячними отарами, чередами й табунами, тисячолітня практика облавних ловів на звірят із загонними підпалами висхлої хопти вивершили теперішній крайобраз степу.

А тієї пори, коли пращури насипали високі кургани й колобродили-мандрували за скотом вододільними плато від північного валу пралісу до південного узбережжя, Лісостеп сягав моря.

Залісненою мережею заплавних пралісів, розлогих байрачних дібров, видолинкових грабняків і вільшаників, пристаричних лозняків бувалому вивіднику траплялося, майже не висуваючи носа з-під лісового затінку, добиратися від Росі аж до приморського священного бору Матері Вод.

Гілеєю на свій лад нарекли елліни той незайманий праліс-храм із височезними соснами-колонами, перемежованими із золотосяйними стовпами сонячного проміння, засіяний різнобарвними квітами, заселений бджолами та розмаїтим дзвінкоголосим птаством.

Дана-Прасуща, Данапра, Кубаба, Діва, Адіті, Орсилоха, Арея, Апія, Артая-Артеміда – так ізпрадавен величали Матір Вод і Звірят племена тутешніх із діда-прадіда мешканців. Ізпрадавен голодними веснами сходилися ті племена, у котрих за довгі зими не лишалося й дрібки їжі, до величного святого зеленого бору понад синім морем. І в сій священній оселі Матері Вод і Звірят щиросердо чинили треби й співали молитовні гімни.

Адже ж бо направду вигибали, відколи зима й позим’я випробовували-виморювали людей і їхню худібку. Коли не зосталося ні зерня, ні молока, ні осінніх запасів зав’яленого й замороженого м’яса, коли скот повирізувано ледь не до решти, а голод і холод порядкували в родах і збирали своє жниво з охлялих старців і дітей. 

Ізпрадавен, тільки но ряст синім розмаєм встеляв священний гай-гілею, сходились звідусюди. І слізно вимолювали в Праматері ласки на те, щоб вижити і дати життя новим пагонам. І од тих щирих сліз людських ще рясніше рябів розсипами синіх пелюсток ряст попід кряжистими віковими соснами та дубами. І замаювалася, й оживала цвітом священна оселя богині-родоначальниці.

І тоді зласкавлювалася Дана-Прасуща до благань виголоднілих праонучат своїх. І тоді щедрими долонями нагортала їм благодатної поживи. І збурунювався по тій божій ласці лиман Дніпра од берега до берега кипучими хвилями. Не хвилями – спинами тлустих осетрів, білуг та севрюг завбільшки з вгодованих бичків. І перли ті рибини з глибин морських у Дніпро несамовитими живими валами, неначе турячі стада. І набивалися по вінця у загороди, зладнані вздовж берегів з цупкого лозняку й осичин. Встигай лише гарпунити та впрягатися хто по двоє, хто по четверо, та тягати тих морських воликів на сухе. І патрати від зорі й до зорі. І об’їдатися донесхочу ситною ікрою. І співати-славословити щедрість Матері Вод. Живі бо! І виживуть тепер. І житимуть, і дітей плодитимуть з ласки Всещедрої.

А не так і давно десь отут, неподалік Гілеї, розвіяли вітри лункий відгомін одної з запеклих битв находників скіфів із недобитками ліво- і правобережних кімерів, знекровлених затяжною братовбивчою війною. Там, де брат йшов з мечем на брата, а переможцеві судилося небавом впасти під мечами вчорашнього спільника по лихочинству, і тим приректи родовичів на далеку путь у чужкраї, нині давні бранні поля літньої пори нагадували про себе неозорими розливами червоних маків.

Червоною барвою слався степ перед скіфами – новими ґаздами сього велещедрого краю. І червленими нитками ґаптували скіф’янки сорочки своїм дітям, народженим у сьому благодатному краї, на здоров’я-буяння і примноження роду. І маяли напровесні скіфські діви золотом та червінню, неначе весняний степ, заквітчаний рум’янком та маком. І отрокам по відбуттю кривавої ініціації-входження у стан зрілих мужів старці-авхати витатуйовували на грудях химерні пишночервоні карби приналежності до родових спільнот кінних лучників. І щедро окроплювала жертовна червона кров наречених. І від злюбів хоробрих і вільних народжувалися й замешкували степ нові покоління безстрашних і волелюбних. Бо лише таким боги сеї землі заповідали панувати та ґаздувати у краї, де зроду-віку і тарпан, і тур, і людина гуля й диха вольготно, як ті буйнокрилі бореї.