1.1.10

10

Що роковано Долею, того

не уникнути навіть богам.

Пророцтво Дельфійського оракула.

Геродот, «Історії. Кліо»; V cт. до н.е.

Спустившись від капища, волос-дар і воєвода спрямували коней на вигін, який пролягав до самої Росі.

Сьогодні весь вигін затопила людська повінь. Орії згромадилися звідусіль, звідки забрано синочків їхніх. Посходилися цілими родинами – від старого до малого. Матері квилили чайками, мужі статечно впівголоса перемовлялися.

Ще вдосвіта над битим шляхом до моря спорудили із молоденьких берестів браму. Заклечали її сухими минулорічними віночками зі святок та китицями висушеної калини, прикрасили небесно-блакитними й пшенично-жовтими стрічками, понавішували інших родових оберегів. Поза брамою простелии корогви та розпалили з двох боків проходу ряди Врітриних ватр.

Тут, при брамі, порядкували зморщені старезні баби. Вони лише відали, як прив’язати до вояків благословення захисних духів Оратанії. І саме їм, за поконом предвічним, належало сповнити давній обряд проводів молоді із захищеного родового зацариння у зовнішній чужий світ.

Наскоки пастуших племен спрадавен вивищили владу мужів у родах оратаїв. Одначе прадавні покони й обряди жіночих обережних культів захисту роду від розмаїтих напастей несхитно трималися у громадах праслов’ян. Чоловіче волхування приурочувалося до календарно-господарської, мисливської та вояцької магії. А решта повсякденних ритуалів, як те повелося у пращурів, старійшини-волхви уступали жіноцтву – відуницям – найповажнішого віку бабам-хранителькам сотень і тисяч старих від-речитативів – окремих замовлянь і заговорів, молитов і обрядомовок на кожну оказію повсякденного життя: від проганяння вроків та пристрітів, гикавок та ломоток, пропасниць та лихоманок й аж до закликання дощу на заврунені поля чи відводу очей невпокоєних духів від осель живих родовичів.

Кожного нового року після сходу снігу й проводів Морани саме баби-відуниці очолювали обряд виорювання обережної межі довкола поселення. Збирали рум’яних молодиць-рожаниць, у кого по троє, по шестеро, по дев’ятеро, по днанадцятеро діточок колосочками у рід-дідух вплетено. Викупували-випарювали рожаниць, чистотілом та любистком натирали, маковим зерням посипали. Відтак нагими в рало впрягали. Самі ж за чепіги бралися, і казани несли із сіллю заговореною та попелом огнищанського вогнища й громичною водицею. Поїзд нагих жіночок – відуниць та рожаниць – колував урочисто, неквапом, із прадавніми славоспівами й заговорами. Так найшанованіші жінки роду виорювали-й-заговорювали обережну борозну довкола оселища. Та борозна боронила-відгороджувала україну громади від недобрих духів зацариння.

Саме баби-відуниці верховодили весняними обрядодійствами вітання пробудження природи й закликання її щедрот на родовичів, аби врунилося, родилося та плодилося.

Саме відуниці напередодні Русалій верховодили зведенням нової царини довкола села, заговореної від проникнення усілях напастей, Мораниного та Дивового поріддя.

Саме відуниці пильнували за дотриманням шани-рівноваги між Дідом(Дідухом) та Дивом(Дідьком) і їхнім численним добродійним та напасним і бешкітливим поріддям.

Стірійші баби роду зашіптували надбиті глеки й баняки та розвішували те череп’я на стовпцях царини, аби нечисть нежива й підземна, болотяна, лісова й польова не вчащала до оселища живих. А ті, кому кортить зазирнути поночі на вогник, аби поранилися об заговорене гостре череп’я, лякалися та сахалися у свої кублища зализувати рани та опіки від відуницького «зась».

І саме вони – найстарші матері роду – пам’ятали й од прабабів з вуст в уста переспівували-заучували розмаїті віди-замовляння й обрядові словомовки на всі випадки життя. Без них не обходилося ані народження немовляти, ані голосіння-спорядження небіжчика в нав, ані випікання обрядових калача й паляниці, ані приготування куті для живих й колива для пращурів, ані замовляння збіжжя і сил природи на добрий врожай, ані обжинкового славоголосся й завивання Дідуха-хранителя роду й кожного обійстя. Ба, годі й перелічити все те, чого заводійками з покоління у покоління слугували баби-відуниці громад орачів Оратанії.

Тим часом, парубоцтво нетерпеливилося, посвистувало, погукувало. Бо вже ясне сонечко золотою паляницею із Пекової печі на білий світ вродилося.

– Розчиняйте браму! Нумо через Врітрину ватру переступати, вогнем долі замовляти! Аби калена зброя нас не узяла! Аби зла недоля нас не урвала! Аби сама Купала нас оберігала, до рідного порогу живими вертала!

За підковою ватр вояки пускалися коловертом і покотом поверх простелених корогов, злуплених із корів і бичків, богам в жертву принесених, абисьмо ситими мужі справу розпочинали, а боги, наситившись, тую виправу благословляли. 

За підковою ватр парубоцтво зустрічали врочисто вбрані відуниці в зелених сорочках, густо обшитих назовні шкурками вишкірених іклами водяних вужів. Жриці щедро кропили очищених вогнем мужів заговореною водицею.

Відуниці кожному воякові давали спити на три ковтки – здоров’я, снаги духу й сили богатирської – громової водиці. А водиця та – се наймоцніший оберіг, привезений із порогів, де міць води з міццю землі бореться, а гуркіт того предковічного боролища небесними громами на всю Оратанію відлунує.