1.1.9

9

На підкорення Азії скіфи витратили 15 років 

(…) Упродовж 1500 років Азія виплачувала

данину скіфам. Припинив виплату данини

цар ассирійський Нін.

Юстин Марк Юстиніан. Епітома книги

Помпея Трога. «Історія Філіппа»,

ІI, 3, 16-18; 7 р. н. е.

Того дня памороззю вкрилась Орійська україна. Померзли перші весняні пагони, першоцвіти. Промерзла вогка земля. І так, що зда­валось, наче зима вирішила повернутися в Оратанію.

Того дня Борій і сила-силенна оріїв вийшли проводжати шість тисяч своїх найліпших синів у далекий похід. Вони стояли суцільною, монолітною смугою попід валами Борія, чекаючи благословення богів і свого заступника перед богами – волос-дара.

Не просто було волос-дарові згромадити таку рать. Особисто гнав огира від одного родового городища до іншого, від весі до весі. Скликав перед вічі Волоса родові громади. Не ополчення потребував у громад, а дружинників синові Сваргапітові. У ратну задругу не силував нікого. І не лукавив, оповіщаючи охочим, куди й пощо проля­же їхній шлях.

Старійшини впиралися, не поступалися волос-дарові синами й ону­ками, руками робочими, молодим пагінням розкоріненого родового де­рева. Мусив лякати їх карою Бартатуа, навалою скіфською, загибеллю Оратанії.

Замовкали.

Міцно впираючись ногами в землю, стояв біля підніжжя Волосових ідолів.

– Гой ви, вовки, Волосові діти! Ставайте-но під стяги волос-дарові всі, хто має хіть до вовчого промислу! – закликав парубоцтво.

Черпав зі серця слова, сіючи полум’яні заклики межи вічевого люду. Бачив, як спалахують очі в молодих, брав на карб таких. І після віча, почасти всупереч волі вічевих старійшин, добирав у рать дужих парубків і молодих мужів. Власне, то була немала честь для них, вибраних, піднятися зі стану землеробів-оратаїв у стан волос-дарових воїнів-вершників.

Знесилений, змарнілий, із зачервонілими від безсоння очима повер­нувся волос-дар у Борій. А за ним із родових гнізд у стольний град племені по­тягнулися кремезні молодці.

Родові старійшини, тим часом, скнарно скрегочучи зубами й клянучи впівголоса всіх на світі, вирядили валки волів з хлібним припасом до ковалів по добротну залізну зброю.

У каньйонах Мертвоводу, Тясмина, Гірського Тікича, Кам’янки, Богу, Сукоглії, Громоклії, Крутоярки, Інгулу, Інгульця, Висуні, Саксагані, Сріблянки зроду-віку нуртувало потаємне життя. Там заправляли жерці і послушники Сварога – бога, який відкривав перед обраними таємниці ковальського мистецтва. Сварог відкривав обраним жили в скельних відслоненнях, підказував рудокопам, які розколини слід розробити у дароносні гроти, нашіптував, де і які камені визбирувати, аби виплавити з них краплини мідяної, нікелевої й олов’яної крові, пролитої у місцях боролищ прадавніх богів.

Понад каньйонами повсякчас куріли дими. То на поживу Сварожичам вдячні сусідні роди оріїв звозили лантухи збіжжя й іншу городину, а роди кімерів приганяли череди скоту. За ті щедрі приношення вимінювали в жрецьких поселеннях розмаїтий металевий крам. Туди ж старійшини родів, за рядом зі служителями Сварога, вряди-годи відправляли в ковальську науку особливих мічених дітей – кого на шість літ, кого на дванадцять, а кого і на все життя.

Ковалі, які поверталися з лісових общин назад у власні роди, неохоче ділилися таєницями. Але родам слугували справно. Відлюдниками блукали кам’янистими сточищами річок і балок у пошуках особливих каменів, уміли задобрити й домовитися з болотною нежиттю, аби та поділилася зі смертними рудою болотною. Вольготно розпоряджалися родовим скарбом, коли мали потребу замовити від сусідів далеких злитки олова, або від сусідів поблизьких – доступнішу руду нікелю й арсену. Відтак, плавили та кували.

Століттями панував непорушний уклад мирного співіснування жрецьких общин із племенами довколишніх орачів та волопасів.

Завдяки цьому кімери на всю ойкумену прославилися своїми неповторної якості довгими залізними мечами з бронзовими руків’ями, якими запросто прорубували шкуряні щити і каптани та ламали крихкі скіфські акінаки і махайри іонян. А ті дірчасті стріли, що в леті свистіли-виспівували пісню смерті, наганяючи моторошний жах на суперників? О, тих пекельних кімерських стріл достоту розсипалося і на захоплених кельтських городищах у підгір’ях Альп і Татр, і попід стінами квітучих міст Фригії[1], Лідії[2] та Іонії[3], і в із наскоку захоплених селищах грізних Урартського й Ассирійського царств.

Навала скіфів змінила прадавній уклад. Чимало пограбованих ковальських общин знялися з насиджених скельних криївок та подалися деінде. Частина ступилася з неспокійного порубіжжя під захист високих валів у родові городища й лісові займища рільничих племен понад Богом, Тясмином, Россю, Дніпром, Сулою, Ворсклою, Осколом та Дінцем. Інших багатьох степові вожді забрали з собою на повози, аби ті слугували їхнім родам та навчали секретам ремесла бронзоварів їхніх дітей і внуків. Єдина спільнота прадавніх металургів зосталася на своїх осідлищах поряд з Ексампеєм у багатих на рудні виходи каньйонах Мертвоводу. Бо визнала над собою зверхність царя скіфів. Та уклала з новими находниками прасущий уклад – коштовна кузнь в обмін на плоди скотарського ґаздування і привезені звіддалік злитки, самородки та рудовмісну жорству.