1.1.8

8

…Ви зможете догодити мені, якщо

вчините так: кожен із вас повинен у

призначений мною день з’явитися

до мене. І хто приведе найкраще

споряджене військо, той отримає

від мене дари, які визнають за

найпочесніші в нашій країні.

Геродот, «Історії. Полігімнія»; V cт. до н.е.

Сонце бадьоро спиналося з-за небокраю. Гострі промені краяли темряву, мов гострий ніж пишну житню хлібину. Від їхнього іскристого сяйва темінь стискувалася, зморщувалася, миршавіла, відтак, зовсім розсіювалася. Золотий диск сонця осявав Оратанію, розпочинав новий день.

Орії вітали прихід сонця небагатослівною, проте щирою молитвою. Хтозна, напевно, кожен з гризотою запитував: що то сьогоднішні трапиться?

Тривожилися орії недаремно. Сьогодні сюди, на Вістову могилу, мав прибути посланець могутнього скіфського царя. Його волю віднедавна мусили брати до уваги волелюбні орії. Бо навіть найнепримиренніший скіфський ворог – волос-дар Орогаст – зрозумів, що подальша війна із набагато численнішими та згуртованими довкола єдиного волостелина скіфами зумовить цілковите винищення орійських родів і перетворення їхньої пишноколосої україни на випалену пустку.

Орії визнали зверхність скіфського царя, визнали, по суті, лише про людське око, якщо не брати до уваги невелику і зовсім необтяжливу щорічну данину. Однак, вони не тішили себе сподіванками про віко­вічний мир із завше ворожим степом. Знали достеменно: рано чи пізно степ знову підніметься, щоби убивати, палити, топтати й грабувати. Бо така вже натура в їхніх непосидючих і войовничих сусідів. Переінакшити її могла лише смерть.

Орогастові не сиділося. Заклопотано походжав розрівняною маківкою прадавньої могили. Вкотре перевіював подумки можливі варіанти несподіваного візиту царського посланця – і то не одного, а з десятитисячною дружиною. Ятрила волос-дара гризота: нічого втішного оріям такі гості не принесуть. Чомусь одразу після того, як нарочитий виповів синове послання, в Орогаста зародилося лиховісне припущення, що хитрий Бартатуа шукає привід до нової, ще запеклішої та крово­пролитнішої війни. Тривога-гризота точила його кремезне, немов з бронзи лите тіло, мов шашіль дерево, породжувала безсоння і головний біль. Коли б хто міг зазирнути в душу волос-дара, то побачив би: остерігається він не стільки війни, скільки незнання, невідомості. Однак сьо­годні, видається, непевність майбуття проясниться.

– А що, сину, не видно скитів? – відірвавшись від невесе­лих дум, поспитав Орогаст, зупиняючись поряд із Сваргапітом.

– Ні. Але Онасар прискаче нині сюди – то вже певно.

– Звідкіля ж така упевненість?

– Ще вчора за дня крутились отут, ледь не попід самою могилою, скитські роз’їзди... Одна сотня подерлася сюди, не зважаючи на нас. Вилізли кроків за двадцять від Суртра. Роззирнулися навсебіч. Потоптались. І преспокійно звітріли. Мої хлопці на те навіть у вус не дули... Звикають, батьку, орійські вояки до скитів. Уже не такими чужими й ворожими вони здаються. Сусіди як сусіди. Почасти, щоправда, доводиться добряче мечами поорудувати в кривавій сутичці, та до цього вже призвичаїлися. Нема ж та­ких сусідів, поміж якими жодного разу не було сварки, чи хоч малої суперечки.

– Правду речеш, Сваргапіте. Розумом погоджуюся з тобою, а серцем не можу прийняти твою правду. Чи старий занадто, чи, мо’, озлоблений? Певно, і те, і се... Запеклось серце, не змогла вивітритись з нього люта ненависть до скитів. Добре, що в твоєму серці нема її. Краплина ненависті замутнює ясний розум мужа думаючого, перетворює шляхетного витязя на лукавого й підступного змія, чиї помисли на одне спрямовані: ужалити, знищити, відомстити.

– Батьку, невже у тобі живе ця люта ненависть?

– Чи живе? Ні. Може й нуртувала колись, не пам’ятаю, а згадувати не хочу. Любов до твоєї нені, моєї світломладої лади Любави згасила стару ненависть, зцілила давні рани, живильними соками виповнила ду­шу. Я більше не дбав лишень про помсту, переймався за свою сім’ю, рід, плем’я. Ці слова закарбуй у серці, сину. Небавом доведеться тобі посісти чільне волос-дарове місце в Борії.

– О-го-го, мені до того місця ще, мов до неба. Маю батька повносилого й дужого, гейби тур. Йому волос-дарювати, а мені, поки молодий, рубіж пильнувати, степом за ворогом на гарячому огирі гасати та голову клопотами не забивати. Добре мені тут, батьку. Коли б і велів, важко було б оцю волю й роздолля проміняти на волос-дарові корзно та клейноди.

– Воно то так: на кожну пору – своя втіха. А проте, Сваргапіте, пора тебе залучати до волос-дарових справ. Аби можнів не лише вправним полководцем, а й мужем думаючим, справжнім господарем нашої україни. Сьогодні мені на зустрічі з посланцем скитського царя прислуговуватимеш та наслухатимеш. Тому й велів тобі вбратися в нове та пишне, абисьмо виглядали перед родовитим скитом не лісовими дикунами, а справжніми волостелинами, нічим не меншими за Бартатуа.

Зненацька, перериваючи розмову, знизу закричали: “Скачуть! Скачуть!”

Батько і син підхопились. Скіфи дотримали слова – вигулькнули на обрії і неквапом наближалися до могили. Їх налічувалось десь з півтисячі, цебто стільки, скільки й оріїв. Щоправда, ще шість тисяч орійських ратників нишкли неподалік Вістової у Вов­чій балці. Але ж і скіфський табір лежав усього в половині денного переходу від місця зустрічі.