1.1.7

7

…Скіфи-землероби населяють землю…

на одинадцять днів плавання вгору по

Бористену. Вище над ними – неозора

пустка. За пусткою живуть людоїди

(гр. андрофаги) – плем’я окреме і

зовсім не сколотське. А землі, що

лежать ще далі над ними, є вже

справді пустельними, і нікого з

людського роду там вже немає

на всьому розвіданому їх протязі.

Геродот, «Скіфський логос»;

450-ті рр. до н. е.

До Вістової могили добралися під вечір. Потаємними стезями прослизнули межи хащами й мочарищами до Тясмина. Обігнули величні вали спалених скіфами городищ понад Тясмином. Проминули кургани батьків-дідів-прадідів.

Сувороликий Варуг тяжко зітхнув і широко повів долонею, привертаючи увагу до тих старих могил і валів поблизу броду через Тясмин.

– Туди воронню не залетіти, де орли ширяють. І чемерві туди не налетіти, де орії вали насипають та заборола ладнають! – прорік на повен голос рахман, грізно суплячи брови на супутників. – Таке колись то мене, малого, старші повчали. Таке й вам, молодь, оце переказую-заповідаю. 

Вояки ззирнулися. Покивали замислено головами. Та й наддали п’ятами огирам. Зазміїлися поміж яругами, болотцями та грабняками-чорнолісами. Ген за річкою Жаботинкою вибралися на битий шлях до моря. Край межі Оратанії путівець огинав височезну Вістову могилу – найпримітніший орієнтир у тутешньому степу.

Волос-дар відправив вояцтво надибати непримітний байрак, розбивати табір, попорати втомлених коней, повечеряти гарячою стравою. А сам із сином і волхвом пустився до могили. Мав намір вклонитися святому пращуреві-хранителеві Оратанії, щиро попрохати у нього заступництва перед силами Праві та Наві для люду орійського у переддень лиховісного наближення скіфського війська. Ще раз на самотині хотів розважити у серці те, як би то розійтися зі скіфами без крові та кривди. Ще раз не завадило б послухати ради і від запальної юності, і від обтяженої літами мудрості.

Вістова могила вражала уяву величчю. Справжньою вулканічною горою вивищувалася вона понад долинами й перелісками, річками й байраками. Хто й коли нагорнув тут таку силу-силену ґрунту, те відали хіба втаємничені у Віди. Подейкували межи людьми, що справіку спочиває тут у підземному хоромі сам сонцетур Ор-Таргітай. Хто б і коли не правував путівцями цим краєм, не минали, завертали вклонитися й вшанувати вдячною пожертвою святиню.

 Тепер от прибули під Вістову три мужа – юнак, зрілий ґазда та сивочолий старець.

Прадавній курган оперізувало коло з укопаних сторч каменетесних плит. Пращури велетами звалися, бо мали силу обіруч підняти таку плиту, та перенести на крижах звіддалека аж сюди, та вмостити-припасувати одну при одній, неначе разки намиста. Теперішнім змиршавілим людцям таке не до снаги – десяток кремезняків заледве подужає одірвати від землі одну таку кам’яну скрижаль, котру прабатьки-велети на раменах переносили. У півтора зроста мужа височіють брили, замикаючи священне коло. На декотрих ще добре пізнати можна карби тайнописних знаків, покритих яскравою вохряною фарбою. Не декотрих, бач, мітки відунські вже ледь видніють, на інших – геть затерлися, зливами заперіщені, приморозками по мокринню залущені, сонцем запечені, невблаганним плином часу розвіяні…

Глибоченький рівчак оперізував велетенський курган. Відмежовував землю мертвих від землі живих. Смердів заклинальною магією, стеріг супокій небіжчиків. Без дозволу, без ритуалу відповідного потикатися за цей поріг було зась. Родові табу суворо охороняли спокій святих першопращурів від пустощів несвідомих дітей. А дорослих злочинців жерці паплюжили тавром «переступники». Проклинали та проганяли з родів тих, хто міг накликати на рідну землю помсту із Наві.

У рівчаку біліло проти сонця костомашшя принесених у жертву тварин, шкаралупки крашанок, череп’я розбитих баняків, інші відходи трапезування під час щорічних ритуалів поминок. Щоноволіття годували орії своїх першопращурів і післанців до богів, котрі у високих могилах спочивають. Як погордувати, не погодувати, або й того гірше – зі злим наміром тлумитися чи землю длубати на святих могилах – то біди не минути. Без пісень-та-поживи в домовинах не снять супокоєно, а перевертаються, то дрижма підсоння струшують, то студеним духом землю і води земні проморожують, то буревії і моравиці з того світу на сей випускають. А ото, не приведи Лихо, як котрі нелюди приблудять із наміром прокопати лаз і поцупити золото мертвих, могутньою потойбічною силою насичене, такі переступники здатні пробутити та й випустити за обережний рів у світ живих невпокоєного духа. О, тоді живі не знатимуть спокою. Адже невпокоєні в розритих могилах на смертних чигають. Вовкулаками перекидаються, та темними ночами луками-степами гасають, та крівці гарячої людської жадають-шукають.

Справіку рахмани заповідати охороняти сон першопращурів-хранителів Оратанії від зазіхань невігласів і переступників. З діда-прадіда передавали молодшим ритуал замикання старих, потурбованих чужинцями могил. Віди навчали замовляти й вмилостивлювати духів пращурів. Кемерські, а віднедавна і скіфські наскоки потіснили людність Оратанії з буйнотравних випасів край Старих Могил опівнічніше, під захист мочариськ та хащів. Але старий звичай жив. Тож і нещодавно насипані могили-кургани героїв-оборонців Оратанії, що оце рясно понад Тясмином заросилися, орії шанували, яко найсокровенніші святині свої.