1.1.6

6

Скіф був породжений сином

всемогутнього Кроноса сина

[цебто, Гераклом, сином Зевса – Авт.]

Псевдогесіод, «Каталог жінок,

51»; 540-і рр. до н. е.

Виположений ледь помітно на південь степ губився за плечима. Заплавні праліси дедалі розгалужувалися й розросталися, а вододільні прогалини ставали щодень вужчими, звивистішими.

Бувалі провідники впевнено провели загін через Інгул добре вивченими бродами ще в середній течії. Опівнічніше обачно не потикалися, аби не вгрузнути чи заблудити, або геть згинути в болотистому безбережжі Пантікапу[1] – Ірдинського старорічища Дніпра. Спливали останні дні зими, а напровесні тамтешні драглисті нетрища перетворювалися на справжнє море. У багатосніжні роки Дніпрова повінь прокладала шлях до моря старим сточищем угору Тясмином і ген далі мочаристим старорічищем прямісінько в Інгул. І лише коли водопілля спадало, Дніпро продовжував уперто вижолоблювати нове русло, ревучи–борсаючись проміж скельного зуб’я порогів.

Стара межа між кочівниками-чемерами й хліборобами-оріями пролягала по притокам Дніпра – Сурі й Самарі. До тієї межі ще зо три десятки літ тому лісові племена безпечно випасали свій скот та зі зброєю заступали дорогу степовим татям. Скіфи Бартатуа пройшлися цими краями кривавим гребенем. Не існувало нині ні Кімерського союзу, ні старих меж, ні багатолюдних городищ понад Тясмином. Вилюднів лісостеп. Промине ще з сотню років, допоки орії, гелони і кімери наново загосподарюють його незчисленними чередами й отарами худібки. І з понад сотню років мине, аж поки завершиться панування скіфів у Передній Азії, і внуки й правнуки вояцтва царя Бартатуа повернуться назад на Кубань, а звідти заходяться повторно штурмувати височезний Кімерський вал[2] на Керченському півострові, плюндрувати стіни Кімеріка, а далі із Тавриди споряджатимуть нові завойовницькі походи супроти союзів племен понад Доном і Дінцем, Ворсклою і Сулою, Тясмином і Россю, Богом і Дністром…

Нині ж, минаючи старі обводи Оратанії, скіфам царя Бартатуа також належало триматись назирці.

Скіфський загін оточували непрохідні дібровні праліси; наче мара, синів Степу відлякувало похмуре сосново-грабове чорнолісся. Витривалі бойові мерини збавляли біг і вибивалися зі сил, ковзаючись у грузьких проталинах. Не полохливі тарпани, а поважні тури панували в лісостепу, ніскілечки не лякаючись сусідства чорновільхових мочариськ та віковічних пралісових масивів. Доводилося петляти між розлогими балками, ущерть перевіяними снігом, протоптуватись крізь непролазні чагарища і тростинові зарості у долинах численних річок і річечок, постійно триматися насторожі в незнайомій місцині, чужій душі кочівника.

Однак скіфи вперто сунули на північ. Полк бувалих у бувальцях вояків очолив безстрашний Онасар. Ані лісисте бездоріжжя, ані вороже налаштовані лісові племена не могли похитнути залізну волю степового богатиря. Звели Великий Бартатуа – скіфи полізли б і в пекло.

Нині Онасар виглядав набагато зосередженішим, аніж повсякчас. Раз у раз пильно вдивлявся у даленіючу смугу обрію. Десь там розпочиналася земля підвладного племені орачів. Було це чи не найворохобніше[3] з усіх племен, підкорених царськими скіфами. Отож донести веління царя їхньому волода­рю доручено йому, Онасарові, найславетнішому і найвпливовішому полководцеві Великого Бартатуа. З одного боку, Онасару лестив вибір царя, з іншого... Ану ж орачі відмовляться, і йому до­ведеться вступити з ними в бойовище, караючи винних за непокору?

З раннього дитинства, ступивши на стезю воїна, Онасар не лякався накласти голову в можливій січі. У стократ більше боявся вкрити себе й увесь свій рід неславою, подібно до Іркіта, кількатисячне військо якого той самий володар орачів, до котрого мчить оце на раду, вирубав мало не вщент два десятки літ тому.

“О-хе-хе. Тяжку місію доручив мені Бартатуа. Проте мушу коритися – й або славно зустріти смерть у кривавій січі, або привести в Стан військо орачів”, – подумки переконував се­бе Онасар. І сторожко блимав крицевим поглядом з-під насуплених брів на даленіючий небокрай.

Десятитисячний полк Онасара вирушив у чужу землю не наосліп. Ген далеко попереду дорогу “промацували” передові роз’їзди. Полководець нетерпелився. Здавалось, уже давно вони мали би повернутися зі звіст­кою про появу та пересування ворожих загонів. Однак звідуни[4] досі не прибули.

Аж ось зіркі очі полководця вловили якийсь рух у степу. Безсумнівно, це повертався один з передових роз’їздів. І скакав, вочевидь, не з пустими руками. Бо вивідники мчали, не жа­ліючи коней.

Внутрішньо приготувавшись до всіляких несподіванок, Онасар знаком наказав охоронцям пустити командира звідунської сотні.

Сотник під’їхав з винуватим виразом на обличчі й зупинив­ся на поштивій віддалі від полководця. Не смів першим почати розмову. Німував, гарячково обдумуючи, як би правдиво роз­повісти та й уникнути гніву родича Великого Бартатуа.

Полководець скам’яніло оглядав звідуна. Від його очей не могла сховатися ані бентега і печать вини на обличчі сотника, ані свіжий кровоточивий поріз від удару мечем на його шуйці.

– Що, орачі пом’яли вам боки? Ішли шукати супротивника, а він уже очікував на вас? Ну, розповідай, не бійся, я хочу знати правду.