1.1.5

5

Чисельність сколотів я не зміг точно

дізнатися. Однак чув про їхню чисель-

ність різні оцінки: що їх дуже багато

і що власне скіфів-(царів) серед них мало.

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

– Спиш, Любавонько? – ледь чутно шепоче Орогаст, лоскочучи губами рожеве вушко лади.

– Обіч тебе заснеш, – пустотливо дорікає жона й солодко потягується.

– А пригадуєш, як ми були молодими?.. – долоня мужа пестить персо молодиці, а в очах той таки блиск, що й у першу їхню ніч.

– Ох, пусти вже, – знехотя серйознішає Любава. – Світанок у віконниці стука. У нас велеможних гостей повна світлиця. Аби на вас усіх напекти і наварити – то й дня не вистачить.

– Так не сама ж поратимешся, – не відпускає жону від себе волос-дар. Люба вона йому, ой же як люба. Не проміняв би на жодне гінке дівчисько свою статечну Любаву. Скільки літ уже в парі, а досі кров у жилах закипає, коли ось так торкається її.

– Не пущу, – не велить – проситься, пригортаючись тісніше.

– Ох... – знову зітхає Любава. – Коли б чогось лихого із сином не трапилося. Чому його досі немає, Орогасте? Неспокійно мені на серці. Неспокійно…

Волос-дар забирає руку. Брижить чоло. Зізнатись, його і самого непокоїть синова відсутність.

– Не переймайся, Любаво. Сваргапіт не дитя – зрілий муж. Та й не сам у Полі, з бувалими воями. Ну, не встигли до Стрітення, затрималися. Либонь, далеченько у степ забрели. Мо’, досі там на скитів чигають. Я ж бо сам повелів...

Звелася Любава, а Орогаст уже й не перечить. Замислився мимоволі. Справді, мало трапитися щось вагоме. Бо святу ніч Обретіння порубіжники ради примхи не проґавили би. Не в їхній це вдачі. Відправити когось у Поле? Чи остудити батьківське серце та набратися терпцю?

Яке воно неспокійне, те життя. Одні гризоти та клопоти. Он і діти вже повиростали: не парубки – дуби, донька – берізонька. Та клопоти не попускають. Якось замолоду безжурнішим був, а тепер...

Зводиться Орогаст. Любави вже й слід загув. Моторну запізнав собі дружину. Скільки літ живуть душа в душу. Хоча не просте життя у волос-дара. Не стільки про власну сім’ю, скільки про рідну україну доводиться дбати: судити, рядити, примиряти, загосподарювати, воювати чи шукати миру з сусідами, залагоджувати та й попросту давати всьому лад. Ох і непросто піднімати з руїни Оратанію після скіфської навали. То ще велике щастя, коли надовше зупиняється в Борії, ночує вдома. А роки летять...

Зодягнувшись, виходить волос-дар на ґанок сонечко зустрічати. Звикли орії лягати і прокидатися разом із сонцем. Старожитній покон шануючи, розпочинають день уранішньою молитвою.

Є чим перейматися нині волос-дарові. Мусить раду радити з волхвами родових гнізд Оратанії. Новорічні святки не за горами. А там, дивись, і обсіятися пора. Тра збіжжя запасти і на відкупні дари скіфським находникам, і агатірсам за сіль та бронзу на осінніх торжищах вимінювати, і про всяк випадок запастися понад тогорічну міру не завадить – ану як війною з Поля повіє.

Спльовує тричі через ліве плече волос-дар. Заклопотано длубає тім’я. Таки доведеться тиснути-покрикувати на родових чільників-велеможів. Вони ж затяті, їм кожному своя сорочка ближча до тіла, а про всю Оратанію й байдуже. Ет, якось упорається. На те й щука в озері, щоби карасі боялися.

Милується стиснутим п’ястуком волос-дар. Не перший рік твердою рукою володарює у краї. Застав сплюндровану пустку, поріділий, розпорошений люд вигибав у пралісових нетрищах і болотяних криївках. Нині ж – любо глянути. Полискують свіжотесаними зрубами малі родові й порубіжні тверді-засічі. Комонна дружина щоліта примножується, на очах відроджується вершницький стан. Є кому козакувати, у Полі за родовими чередами наглядаючи. Є з ким і степового находника зустріти. Аби лише не війна... Не та ще сила у волос-дара, аби нею зі скіфами мірятися. Нема того порозуміння зі сусідами, щоб сукупно виступити проти спільного ворога. Змушений наразі коритися дужчому й просити у богів єдиного – відвернення нового вторгнення.

…Перебравшись на лівий берег Росі, Суртр чвалом погнав огира до воріт Борія. Не встряваючи у перемовини зі сторожами-ворітниками, хутко промайнув рів, земляний вал, передграддя, заборола внутрішнього валу, вулички, окреслені низькими тинами. Зіскочив з коня перед брамою волос-дарового обійстя. Кинув повід підбіглому отрокові, роззирнувся, пригладжуючи розкуйовджений чуб та осмикуючи кожух і перев’язь важкого меча з бронзовим навершям.

Відганяючи геть тривожні роздуми, Орогаст рвонувся з ґанку назустріч порубіжникові. Та й укляк. Замлоїло в грудях. Зустрів гостя німим запитанням насторожено-мудрих очей. Кивком показав на двері.

– Заходь до хати, вою. Там погуторимо.

Мешкали орії в невеликих, ззовні непоказних, однак затишних та теплих хатинах. Оселю будували з доземно вбитих дубових паль, старанно обтесаних і щільно припасованих одна до одної. Відтак утеплювали солом’яною чи луб’яною підкладкою, обшивали дошками. Ззовні й ізсередини стіни обмащували глиною, підмішуючи в неї полову для ліпшої зцементованості розчину. Обмащували грубим шаром, аби помешкання не випускало тепла і знадвору не зазнавало руйнівного впливу сонця та вологи. Насамкінець хату чисто вибілювали й мистецьки розписували яскраво-вохристими символами-оберегами. Вони стерегли від лихого зурочливого ока і відлякували темні сили. Зазвичай середину оселі розмежовували на дві рівні частини чотири опорні палі, з’єднані вгорі поперечною балкою. До неї кріпили дощате перекриття двосхилого горища, зверху настеляли солом’яну стріху.