1.1.4

4

Бористен … тече з півночі … через

пустку в країну скіфів-землеробів;

ці ж бо скіфи мешкають уздовж його

берегів на відстань десяти днів плавання.

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

А розпогодилося як! Відсвіжіле, неначе вмите росою небо заясніло такою глибокою синню, що аж душа умліває. Десь геть розповзлася драглисто-сиза імлиста заволока, яка сповивала світ у блякло-сірі тони. Стрепенулись, провогкли і аж наче вільготніше задихали крислаті дерева та гінкі кущі. Заметушилося птаство: збуджене, по-весняному непосидюче, гомінке. Довкола вигравав капіж. На обійстях хазяйновито затлумилися кури, розгрібали грудомахи зчорнілого снігу і проталу землю, кокотали й радісно стріпували крильми. І вже зовсім весняно – голосисто, дзвінко піяли півні, напившись талої стрітенської водиці, перегукувались-заливалися, наче змагалися між собою та дерлися несамовито і на тини, і на самі стріхи – до тепла, до сонечка.

Усе співало. І веселилися-виспівували усміхнені й щиросерді люди роду орійського. Від Стрітення годилося затягувати перші веснянки. Далебі й нагода чудова: волос-дар повертається зі звісткою про перемогу Весни над Зимою.

“Агов, людоньки! Гайда волос-дара стрічати! Нумо до нас, та хутчіше, бо весну прогавите!”

З воріт Борія із хрещатими рушниками та рум’яними калачами сипав святково вбраний люд. Онде, у високості, в огняній колісниці Хорс-сонце небесним мостом у вирій освячені орійські калачики-жайворонки везе. Онде, на обрії, у санному повозі волос-дар зі золотими вирайськими дарами-ключами вертає. І тричі кланяється волос-дар громаді, а громада волос-дарові. І святий родовий хліб куштує: і сам їсть, і велеможних гостей-волхвів з усіх родових гнізд Оратанії гойно вгощає.

І вносять у Борій золоті плуг і ярмо, сокиру та чашу. Попереду шкуряні корогви несуть, пообіч у врочистих вишиваних сорочках дівчата й парубки ідуть, просом-пшеницею поважну процесію засівають: на яру весну, на багатий приплід, на рясний урожай.

До всещедрого Господаря прямують, до велеможного Волоса – бога статків-добробуту й усіх промислів, пов’язаних з майновими набутками скотарства, товарного хліборобства, ремісництва, торгівлі.

“Хто чого на віку у Волоса воліє – той тим володіє”, – подейкують беручкі до праці орії. Воно й так: хто роботи, милої серцю, не цурається, той і рукомесний хист набуває, і повагу-шану від людей, і даровану Волосом власність, своїм потом надбану й од того наймилішу.

У чільне святилище Оратанії перед вічі Волоса приносить волос-дар золоті небесні дари – станові клейноди орійського суспільства. Гряде чергове новоліття з його кипучою діяльністю, тому Великий Волос має подбати, аби принесло рало рільникам повні клуні золотого збіжжя, ярмо пастухам – повні загони злоторогих бичків, злотогривих жеребчиків, злотоврунних овечок, сокира воїнам – повні скотниці ратної здобичі, чаша волхвам – повні храми щедрих приношень.

Пануватиме лад і добробут в Оратанії, допоки вдоволений та ситий Волос нашіптуватиме волос-дарові, як найліпше грядущого новоліття ґаздувати у краї.

До кінця землеробського року перебуватимуть золоті клейноди у святилищі Волоса і Живи, а згодом відправлять їх назад, загорненими в обжинкове збіжжя.

Щільно заполонили вічовий майдан градчани та поселяни ближніх весей[1]. Ніде й кроку ступити від гомінкого люду. Поскидали шапки, переминаються з ноги на ногу, витягують шиї. Чекають. У кожного в серці пломеніє вогник надії та віри. Мозолясті руки затужили-занудьгували за співучою працею. Годі тій зимі землю і серця виморожувати. Хай би борше замаїла весна, та в поле громадою, та за чепіги, та затягнути гомінкої, веселої, щоб аж відлунювало... Затужили...

Аж ось і волхове у щедро розшитих сорочках та вибілених кожухах. Прочинили ворота капища, відімкнули двері дерев’яного хорому-святилища.

Споглянув люд. І зітхнув. Закутано-завішано бовван Волоса вишитими рушниками. Спить божество. Чом же йому не спати: зима довкола. Чи, пак, не лише Господар, а й усі добрі ґазди ще спочивають: і ведмідь – звірячий пастух, і бабак-хлібороб, і бобер-дереводіл...

А перед хоромом посеред капища чорною плямою серед старого снігу вивищується вихололий, запустілий зольник. Не палає на ньому священна ватра, нема тепла, навіть сонце мерзлякувато запинається хмарами. Скрізь володарює зима. Онде вона, та лиха богиня, всілася поверх зольника, руки розпростерла, зуби вишкірила. Трохи не кричить-лається: ”Не пущу! Не бачити вам тепла, поки я ґаздуватиму!”

Бовван Морани з очерету та соломи виплетений, у білошиту сорочку зодягнений, чорним чересом оперезаний, у чорну намітку запнутий. Лише чорні вуглини очей та чорнозуб’я стирчать. Наміцно вмостилася Морана поверх теплого родового зольника, аж вмерзла у нього. Трохи перекосилася, але грізноти від того не збавила. До днесь її час, до днесь вона є чільним божеством на капищі.

Простоволосим виходить до громади волос-дар. Суворо супить брови, прискіпливо допитується: чи печі-вогнища підмащено, чи хати вибілено, чи рала і борони полагоджено, чи коней вичищено, а волів попорано, чи зерно на сівбу провіяно-складено...

– Так!!! Так!!! – схвильовано й урочисто звітує громада.