1.1.3

3

Потік цей знаходиться в межах країни

скіфів-орачів… Назва потоку (гіркої води)

у тій місцевості, звідки він витікає, –

скіфською Ексампей, що мовою еллінів

(означає) Священні шляхи.

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

Від верхів’їв Інгулу й аж до непрохідних борів Поірпіння пролягла україна придніпрових оріїв Оратанія, украяна-виокремлена їм, мовби окраєць хліба, на довічне оселення. Справіку жили вони на цій богоданій землі, любили й шанували її, як найбільшу святиню, найкоштовніший скарб, дарований їм богами. А з богів найперше вшановували всеорійську Берегиню – змієногу праматір Дану. Обителлю і, власне, іпостассю, втіленням великої й велещедрої богині вважалася мати річок орійських: її так і величали – Дана-прамати, Дана-пра. Тут було серце землі нащадків славетних гіперборіїв[1].

Обводи колиски-прабатьківщини оріїв окреслювали молодші сестриці Данапри: Даная, котру фракійці[2], а згодом й елліни[3] звали Істром, і Таная, закріплена карійсько-пеласгійськими[4], а опісля – еллінськими мореплавцями у формі Танаіс.

Багаторічні навали з Передкавказзя войовничих скіфів витісни­ли з Причорноморського степу пастуші племена Кімерського союзу. Спопеляючим смерчем пронеслася навала й Оратанією. Не оминула ні її багатої столиці Арти[5], звідки хліб-артос[6] вивозили у більшість східносередземноморських міст, ні оборонної системи укріплених Тясминських городищ. Їхні оборонці загинули в кривавій, нерівній борні. Ті ж, кому вдалося вижити, відступили: одні на захід, у Придністров’я, інші на північний схід, у Поворскля. Основна ж частка людності не залишила теренів прадавньої Арти-Оратанії, подалась лише опівнічніше під захист розлогих борів і крутих заборол-берегів Рось-ріки. Та й то деякі роди лише лихоліття пересидіти – і назад до могил пращурів.

Борій – прадавній град, прадідами закладений, котрих елліни спершу гіперборіями величали, себто опівнічно-заморськими, високими, чи, пак, горіш-німи оріями, на відміну від своїх долішніх сусідів каріїв-лелегів, – швидко розрісся й зміцнів. Біля нього на урвистих пагорбах понад Россю повиростали й менші оборонні городища-засічі. У них волос-дар згромадив порубіжників – воїнів, які мали за обов’язок боронити обводи рідного краю від набігів кочівників.

Власне, окремий дружинний стан існував в Оратанії спрадавна, ще від перших рахманів[7], які увічнили в поконах поділ божого народу на землеробів і пастухів, воїнів та жерців-привідців. Покоління зміню­вались поколіннями, у веремії війн і переселень переплітались племена й етноси, а покон залишався жити.

Скіфська навала, якій неможливо було протистояти силами розріз­нених і невмілих родових ополчень, відродила прадавній звичай. Потугами волос-дара у Борії та порубіжних засічах згромаджувались кре­мезні парубки й мужі, назавжди відірвані від рал і призвичаєні до меча. На дружинному стані ґрунтувалася влада і могуть волос-дара. Тому, незважаючи на помірну данину, його залежність від скіфів залишалася примарною та спірною. А родові громади оратаїв охоче платили за мир і волю надлишками збіжжя й інших набутків, звозячи їх у Борій на утримання волос-дарової дружинної задруги й відкупні дари для кочових находників.

Племінний центр Орійської україни височів на плосковершинній горі, що обривалася крутим прямовисним уступом до Росі. Річка в цій місцині глибоко вгризалася у скельні береги, надаючи сточищу мальовничої каньйоноподібної форми. Берегові крутопаді надійно захищали град із напільного боку. А обабіч гори, огинаючи поселення зі заходу та сходу, зміїлись розлогі, наче гіллясті прадуби, глибочезні драглисті яруги. Природні бастіони доповнювали рів та земляний вал, поверх якого грізно здіймалася дубовими пряслами градська стіна. І система оборонних рубежів, і вдача мешканців цілком виправдовували назву стольного граду – Борій.

Із висоти пташиного польоту град нагадував павутину. Оддалік за стіною, наче разки намиста, у правильній концентричній забудові тулилися одна до одної чепурні хатинки градчан. Навколо центрального вічевого майдану можна було нарахувати шість неповних рядів забудови. На окремі квартали їх розмежовували промені вулиць. А всі вулиці орійських поселень, за усталеним поконом, розпочиналися від священних воріт міського святилища, що вивищувалося посеред вічевого майдану.

Хорóм, де мешкали божества й відбувалися громадські ритуали, складався з просторих тисових зрубів, пірамідально складених один поверх одного в три яруси. Як і орійські оселі, хорóм божеств ззовні й ізсередини обмазували глиною та вибілювали у небесну білоблакить. Стіни прикрашали барвистими орнаментальними розписами, святими корогвами й строкатими полотнами вишитих рушників.

Одним з найсвятіших місць хорому був олтар-требник: тут здійснювалися щоденні треби-жертвоприношення. Зазвичай, божествам офірували сири, молока й призначені для спалювання паляниці, або ж, у часі голодного позим’я, їхні замінники, зліплені з глини.

Широкий тарелеподібний требник з начервоно обпаленої вогнетривкої глини в пояс вивищувався над глинобитною долівкою. Він уособлював серединний земний світ-диск. Той диск оповивав божествений празмій, що значуще засвідчував характерний спіралеподібний орнамент. Внутрішню світобудову відображали найперше плинкий меандр – символ довколоземного окіян-моря, а відтак – п’ять червоних концентричних смуг земної тверді. І божественна досконалість приховувалася в священному числі поміщених одне в одному семи кіл горішнього розпису требника. Лише втаємничені у Віди могли пояснити, що земний диск тримається в рівновазі тільки доти, доки праящур залишається упокоєним, звитим у кільце. Лише вони знали: червоне осердя тарелі, на якій невгасимо палав небесний вогонь, – то святая святих, то самоподібна модель землі шанувальників космічного вселаду. В цьому обожненому осерді світу всевідаючі волхви повсякчас і щоденно заклинали ритуальними обрядодійствами бажані природні явища: дощ, тепло, врожай, приплід...