1.1.2

2

До народів, чеснота яких не базікання,

а розумність, належать скіфи доярі

кобилиць, лівійці та ефіопи. (…) Всі

бо походять вони від Яротрощителя

[цебто, Геракла – Авт.] 

Псевдогесіод, «Каталог жінок,

51»; 540-і рр. до н. е.

Непомітно, немов степові вовки, кралися Сваргапітові вої степом: низинами, вимоїнами, залісненими місцями, ближче й ближче підбиралися до того місця, де Гладко примітив скіфський роз’їзд. Інтуїтивно, вояцьким нутром відчували його і йшли півкругом, як на звіра.

– Волос-даричу, он за тим переліском, здається, скити стояли. Мо’, оминемо його та вдаримо на степових зайд іззаду, мов град на переспіле жито. Не більше сотні їх там, хутко впораємося, – запропонував сотник.

Сваргапіт не поспішав з відповіддю. Тут, усього в одному-двох поприщах від скіфів, варто було ще раз усе обміркувати.

– Як би нам не потрапити із вогню та в полум’я, – пробубонів, дивуючись з власної нерішучості.

– Чом то? Хіба не зуміє сотня порубіжників дати добрячого прочухана сотні виголоднілих за зиму степових татів?

– У тому й річ, Суртре, що це – не таті, а радше справжні вояки. Чи ж не завважив тоді, на Вістовій: вони закуті в блискучі лати і пруть не безладно, а десятками. Та й не бродять таті такими малими ватагами. Гадаю, це якийсь передовий звідунський роз’їзд чималого війська. А коли так, то як підступатимемо до них з півдня, можемо опинитись між молотом і ковадлом. Це – вірна смерть.

Кремезняк Суртр повагом розгладив підкову вусів. Схилив голову.

– Бодай би їх там корчі жужмом скрутили!.. Не подумав про те, волос-даричу. А мав би... То що ж чинити: підемо за ними назирці, а поночі умикнемо[1] когось та випитаємо в нього про ворожі задуми, чи як?

– Ба ні, сотнику, – заперечив Сваргапіт, – чекати ночі не випада. Скити не чекатимуть, поки старійшини наші згромаджуватимуть захисників у п’ястук. У несподіваності та навальності їхня перевага над орійськими лицарями. Тим і подужали батьків та дідів наших. Бо ж не встигли вони ані зібрати докупи сили родовичів, ані навіть розпізнати, що ж ото за чемерва[2] суне в їх праотчу землю. Ми маємо бути навченими гірким досвідом попередніх поразок. Мусимо дізнатися, що замислили скити, скільки їх, і чи се набіг, чи справжня війна.

– Бодай би вони повиздихали!.. Як же розізнаємо?

– А так, – свиснувши докупи воїв, Сваргапіт у кількох словах переповів їм сміливий задум, що зродивсь у його кмітливій голові.

План сподобався всім. Вйокнувши на огирів, порубіжники заглибились у похмурий лісок, не по-весняному пересипаний старим застояним снігом.

Невдовзі сотня прудких коней вискочила навскісно скіфському роз’їздові. Збившись у табун, огирі, які мало чим різнилися від диких тарпанів, мчали із шаленою швидкістю. На жодному з них не було видно вершника. Але то так здавалося. Чіпкі, мов кліщі, порубіжники вчепились десницею в гриву, а носком чобота у сідло і правували кіньми з такою майстерністю, як моряк на човні керує вітрилом. Горит з луком і стрілами, довгий вершницький або короткий меч-анінак у піхвах на поясі та зашморг із сириці в зубах становили єдину зброю відчайдухів. А ще в їхніх серцях жила віра в перемогу.

Скіфи стояли може за півпоприща від лісу, коли з нього, немов камінь, випущений з пращі, вирвався табун дуже сполоханих ко­ней. Зі швидкістю та сліпим безумством, на яке здатні лише чистокровні тарпани, коні летіли прямо на скіфів. І кочівники впіймались на хитрощі оріїв. Азарт мисливців взяв у них гору. Степовики зламали стрій і розсипалися видолинком, готуючи волосяні аркани. Коли до находників залишалося не більше польоту стріли, порубіжники скочили в сідла. Скіфи люто загорлали й схопилися за акінаки. Проте, було запізно. Щільний, монолітний клин закованої в бронь плоті на повній швидкості врізався між розпорошених скіфів. І пронісся крізь них, мов вітер, не зустрічаючи істотного опору. А відтак, різко звернув на північ, до рятівного лісу.

Степові войовники, шоковані такою нечуваною зухвалістю, оговталися лише тоді, коли орії вже опинилися за межею досяжності їхніх луків. Несподіваного ворога, однак, ще можна було наздогнати. Тож, не гаючи ані миті, степовики кинулися в погоню.

Сотня – супроти сотні, азарт і невтримна хоробрість – супроти такої самої хоробрості. Оглядаючись на супротивників, які шаленіли, стьобаючи нагайками коней і вимахуючи акінаками, орійські витязі мимоволі жалкували, що не сміють зараз розвернутися та дати степови­кам прочухана. Але наказ залишався наказом – ослухатись його означало вмерти. Тож, не озираючись більше – а відста­нь до переслідувачів повільно, проте невблаганно скорочувалась – порубіжники щодуху мчали за волос-даричем.

Сваргапіт нісся попереду, тримаючись коня ногами. А руками дедалі тугіше зв’язував полоненого скіфа. Зірвав його з коня на повному скаку. Зізнатись, цілив на сотника, але того в останню мить прикрив оцей крутоплечий, який бовтався тепер без пам’яті впоперек сідла. Хоча й та птаха, судячи з обладунку і якості зброї – не з простих воїнів.

– Волос-даричу, наганяють! – прикриваючи спину й голову щитом, вигукнув Суртр.