1.1.1

СЛОВО  ДО  ЧИТАЧА.

Народ, який не забуває про свої витоки, хресну стезю крізь сиві буремні тисячоліття в стрімко пульсуюче, наснажено-юне сьогодення, – незнищенний. Народ, який свято береже й збагачує власну духовну спадщину, небезпідставно вважається взірцево культурним. Народ, який пишається своїм минулим, спроможний забезпечити гідне майбуття.

Тривалий час українцям прищеплювали думку, наче історія наша починається з доби Руси, або ж, коли брав сумнів, дещо раніше – в часи Антської державності чи напівлегендарного князя Кия. І досі, гортаючи підручники з історії, ми зі жвавим інтересом знайомимося з історією античних давньогрецьких колоній, степових кочівницьких народів: кімерів, скіфів, сарматів... Що ж до наших безпосередніх пращурів автохтонів, укорінених у дідизні-й-вітчизні віковічною традицією осілого землеробства, – зі скупих загальних згадок годі скласти цілісне уявлення про їхній історичний поступ та культурну спадщину. То, може, соромимося? Або – не приведи Господи – продовжуємо таки гребувати хай прадавнім і напівзабутим, але все ж таки не чужим, а власним минулим?

А воно, те минуле, озивається до нас кожною черговою археологічною знахідкою або давньописемною згадкою. І одна з найвражаючих його сторінок – героїчна епопея низки багаторічних походів-переселень надчорноморських народів у Передню Азію; драматична епопея войовницьких змагань із наймогутнішими царствами-імперіями тогочасної ойкумени: Урарту, Ассирією, Єгиптом; вікопам’ятна епопея, яка в одночассі перекроїла етнополітичну карту Азії, спрямувавши, по суті, світову історію у нове русло.

Роман “На вістрі скіфського меча” – спроба в художній формі бодай на дещицю відкрити завісу над подіями кінця VIII – початку VII ст. до н. е. Саме цим часом датуються грандіозні за масштабами й наслідками навали надчорноморських племен, відомих під збірними назвами “кімерійці” й “скіфи”, на терени Азії. Одні етноси – кімерійців – неозора та загадкова Азія поглинула, інші – скіфів – консолідувала у народ з високою й самобутньою культурою. А що ж автохтони вкраїнського Лісостепу? Яке їхнє місце, значущість у хвилях тих завойовницьких походів? І чи взагалі брали участь у них наші пращури-праслов’яни?

Історія й археологія, наводячи низку незаперечних доказів, стверджують – брали! Ще й неабияк збагатилися не лише матеріальними скарбами-здобиччю, а й державотворчим досвідом, адже, повернувшись із чужини, розбудували в Середньому Подніпров’ї могутнє протодержавне утворення із розвинутою мережею добре укріплених городищ, окремим “вершницьким” станом, типологічно навдивовижу схожим на козацтво, інтенсивним експортно орієнтованим землеробством, налагодженою систе-мою торгового обміну з античними державами Східного Середземномор’я. Це засвідчують, для прикладу, залишки величезних (500–700 га) Немирів-ського, Матронінського, Трахтемирівського, Пастирського й інших городищ, знахідки цінної урартської й ассирійської зброї, збруї, посуду, оздоблених передньоазійськими орнаментальними сюжетами, печаток зі зображенням бога Ашшура та інших азійських артефактів в інвентарі численних курганних поховань праслов’янського зразка понад Тясмином, Хороброю, Россю, Ворсклою, Люботинкою тощо.

Сьогодні годі достеменно з’ясувати, що спонукало численні племена Передкавказзя та Надчорномор’я раптово залишити рідні терени й усезнищувальним валом нахлинути у Передню Азію, аби в жорстокій і безкомпромісній борні за місце під сонцем помірятись силами із найгрізнішими, найбоєздатнішими арміями Урартського, Фригійського, Єгипетського царств, урешті-решт, неозорої Ассирійської імперії, котра саме перебувала в апогеї могутності. Можливо, до того спричинилась екологічна криза, пов’язана з наростанням аридизації степу внаслідок надмірного випасання стад худоби, можливо, демографічний “вибух” або соціальна революція, пов’язані з абсолютизацією влади й формуванням у пастушому середовищі грабіжницько-завойовницької ідеології.

Достеменно відомо інше – надчорноморські племена рухались на південь знайомими, ще тисячоліття тому протореними дорогами.

Історія зберегла свідчення і про попередній демографічний “сплеск” етносів Балкано-Надчорноморського регіону, який іменували вторгненням “народів моря”. Так, ще за півтисячоліття до описаних у романі подій Азію лихоманило від спустошливих хвиль завойовницько-міграційних вторгнень сакалешів-сколотів, лелегів, царданів, данунів, пелазгів та інших племен. У борні за життєвий простір вони повалили мікенську, хетську, близькосхідні цивілізації, тривалий час або тероризували набігами, або складали елітні наймані корпуси армій Давньоєгипетського царства. Свідчення Геродота й особливо Помпея Трога про війни “скіфського” царя Таная з Єгиптом і подальше підкорення Передньої Азії, де в середині ІІ тис. до н. е. виникла могутня давньоарійська держава Мітанні, нині підтверджують вагомі археологічні відкриття і знахідки.

На відміну від овіяних міфами потрясінь Егейсько-Передньоазійського регіону в ІІ тис. до н. е., події передньоазійських походів кімерів і скіфів наприкінці VIII – початку VII ст. до н. е., про які йдеться в романі, задокументовані в численних свідченнях стародавніх державців, придворних хронографів, істориків. Очевидці описують кімеро-скіфську навалу як страхітливий катаклізм, кару Неба. Щоб осягнути її масштаб і значущість, достатньо навести хоча б загальновідомі, сповнені холодного фаталістичного жаху й гнітючої приреченості слова біблійного пророка Єремії: “Ось приходить народ із північного краю, і збуджується люд великий із кінців землі. Лука та ратище міцно тримають, жорстокі вони й милосердя не мають, їхній голос, як море реве, і гарцюють на конях вони...” (6. 22–23) та “...[Це] сильний народ, стародавній це люд, мови якого ти не знаєш, і не розумітимеш, що він говорить. Його сагайдак, як відчинений гріб, усі люди хоробрі вони. І він пожере твоє жниво та хліб твій, поїсть він синів твоїх та доньок твоїх … понищить мечем твердинні міста твої, на які ти сподіваєшся” (5. 15–17). Таке писали юдеї. А малоазійські землероби-фригійці змушені були буквально закопуватися з родинами і майном під землю, бо саме тією порою кімерського панування турецькі археологи датують заснування/розширення печерних міст Дерінкую, Каймакли тощо.