Переднє слово 3

Коротке передслово автора

про деякі канонічні аксіоми історії, сконструйовані в XVIII–поч.ХІХ ст. придворними істориками-каноніками нової доктринальної історії Європи з акцентом на найісторичніші великодержавні нації і напрадавніші династії їхніх величних державців, та про здоровий глузд і право на власну історію тих народів, які століттями гибіли в колоніальному рабстві чужих імперій та в інформаційній тіні їхніх проімперських скрєпно-доктринальних тлумачень європейської історії.

Праслов’яни-орачі, мешканці численних городищ і селищ лісостепової частини Великої Скіфії, за звичаєм називали сусідів по простому, за найпримітнішими рисами. Так ото занотований Геродотом етнонім «меланхлени» (Μελαγχλαινοι) з еллінської перекладається як «чорні жупани», а етнонім «будини» (Βουδῖνοι) – як «півні», бо ж були такі виразно рудоволосі, неначе вохристо-руді півні полтавської породи. А є й згаданий ще Гомером етнонім «кімери» (Κιμμέριοι) – і є хибна традиція пізніших історієписців прочитання того етноніма. Ані скіфів не звемо ми нині скіфцями, ані будинів – будинцями, ані меланхленів – меланхленцями, зате ім’я кімерів звикли на сучасний лад писати «кімерійці». А вони ж бо насправді – кімери. І під тотожним іменем – ґіміри (аккад. Gimir(āia), Gamir(a/āia); євр. Gmr) – закарбовані вони на численних клинописних табличках Ассирійської імперії. І в тій таки Малій Азії залишили вони по собі на новій займанщині гроно етнотопонімів від Країни Коневодів (грецькою Каппадокія, вірменською Gamirk) аж до Кемеру на Середземному морі.

І от поки чужоземні учені мужі-лінгвісти вишукують-вимудровують коріння цього етноніма в якихось сяк-так співзвучних іраномовних словесах, українці з діда-прадіда уживали й уживають цей прадавній словотвірний корінь. Щоправда, закрадається гіпотеза-твердження, оперта на чимале фактологічне підґрунтя, що первісно згадані Геродотом орачі (ảροτήρες) прозивали своїх степових сусідів так: чемери. А кімерами записали їх греки, а ґімірами – азійці через неспромогу передати еллінською й ассирійською чужий їм звук «ч».

І коли ми – українці – приймемо те твердження, то враз численними топонімами запістріє та окунтуриться мапа прадавньої Кімерії-Чемерії. Від полонини Чемериця понад Микуличином, Чемерова на Львівщині, Чемерова на Волині і Чемерного на Рівненщині до Чемеринець на Хмельниччині, а Чемерисів Барських і Чемеринського на Вінничині, а звідтам – ген аж до Чемерполя на Кропивниччині чи Чемеру на Чернігівщині… А що вже тих Чемерів, Чемеренків та Чемерисів посеред славного посполитого люду зголоситься – не перелічити. Отож бо й воно. Слід лише не потурати чужинецьким кабінетним витлумачам історії, а шанувати й триматися народного, ще Т. Шевченком озвученого заповіту прадідів: «Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми… Все розберіть… та й спитайте Тоді себе : що ми? Чиї сини? Яких батьків?».

І тоді, як вчитаємося, як рядочком поставимо етноніми Геродотової Скіфії, отримають ті прозвіська чітке тлумачення за найприкметнішою рисою того чи іншого сусіда. А саме: «меланхлени» (Μελαγχλαινοι) – то таки вбрані у «чорні жупани»; «будини» (Βουδῖνοι) – то «півні-будимири»; переселенці у степові хліборобські слободи під протекцією полісів алазони (Ἀλάζωνες) – то, буквально тлумачачи з еллінської, «чваньки, вихваляки», а подільські калліпіди (Καλλιππίδαι) – то «прекраснокінні», бо плекали і приганяли на торжище бористенітів прегарних коней; насамкінець «кімери-чемери» (Κιμμέριοι) – то ті, котрі носять чемерки – приталені жупани вершників з довгими розрізами-фалдами ззаду для зручності сідання на коня й щоденного комонного побутування.

Так ото зручний для верхової їзди верхній одяг степовиків – чемерки – став етномаркером-прозвіськом для племен кімерів-чемерів, а верхній одяг поліщуків – довгополі кожухи чорної масті, непримітні в чорних пралісах – для племен чорножупанників (гр. мовою – меланхленів).

Та й і в пізнішу епоху згасання римського світу на терені України-Скіфії якось нізвідки «вигулькнув» новий народ – «відьомське поріддя» гуни. І от поки чужоземні учені мужі досі вишукують-вимудровують коріння цього етноніма ледь не в Китаї, українці Карпато-Подільського регіону з діда-прадіда (мо’ й од часів вівчарів-чемерів) вживали те слово, бо вбиралися в теплий та пишний верхній одяг – гуні.

Коли снігу намітає по шию, ще й тріщать морози, то саме таке вбрання до ще недавнього ХХ століття, за описом Івана Франка, носили селяни-русини Підгір’я. «У баранячій кучмі й гуні поверх кожуха» освоювали сувору природу наші пращурі і сотню, і тисячу років тому.  

А для мешканців «цивілізованого» Середземномор’я, вбраних у туніки тонкої роботи, ті кошлаті гуні «диких нехристей-варварів» з-поза лімесу від Карпат до Боспору, на століття – аж до падіння Риму – стали головними етномаркерами отих варварів. І то не просто прозвіськом, а судячи із перестрашено-естатологічних нотаток ченців-хроністів, самими стрижневими етномаркерами-антиподами у світоглядній системі «цивілізація – дикунство = християни – кара Божа на християн = ромеї – гуни».

І ця ось гіпотеза про те, що саме шокуючий, відстрашуючий, дикунський, звіроподібний аж до гикавки верхній одяг-етномаркер під стилом писців перетворився на етнонім «гуни» – узагальнююче, як перше «скіфи», означення скупчення племен-нападників на цивілізований світ із-за залімесних пустель неозорої Скіфії, має більше етнографічне й історико-лінгвістичне фактологічне підґрунтя, ніж книжні конструкції каноніків нової історії (Е. Гіббон і ін.) про «переліт до Європи від Китайської стіни» бурято-монгольського племені хунну з подальшим його перевтіленням на гунів Дунайсько-Надчорноморського терену. Бо ж правителі сих гунів-європейців, за документальним свідченням Пріска Паннійського, приймали послів не в юртах з кумисом, а в просторих, зрублених з дерева теремах, та ще й вміли підтримати з ними бесіду латиною, та частували їх напоєм, який називали чудернацьким для вуха ромеїв словом «мед», і наїдками з не менш далеким від монгольської групи мов терміном «страва».