Переднє слово 2

Позиція автора роману щодо етнічного «розмазування» історії кімерів і скіфів «авторитетами» академічної історії на всі «споріднені» археологічні культури залізного віку від Дунаю по Алтай і Монголію

КІМЕРИ:

Німецькі вчені на зарплаті в німецько-російської імператорської династії, а слідом за ними і академічні московсько-радянські вчені закріпили в свідомості людства догму (по суті, нічим не обґрунтовану) про іраномовність кімерів і скіфів. Ця догма заімпонувала вождю народів, а отже була прийнята за аксіому. (Нагадаю, з Тіфліської губернії пробилися до Москви два земляки – Джугашвілі із с. Горі й Васо-Абаєв із с. Кобі. За підтримки першого другий проголосив усі догунські народи Євразійського Степу іраномовними, цебто прямими предками гордого осетинського народу).

А коли вони іраномовні – то це частина міфологеми про Великий Степ від Дунаю по Монголію (бачте, колись суцільно іраномовний простір, що потім різко мутував у тюркомовний світ). Щодо кімерів, де тільки не вимудровують шукати паралелі для отих трьох кімерських слів – імен їхніх царів: і на Пн. Кавказі, і в Анатолії, і в пустелях Ірану. Чи не пора схаменутися? Чи не пора вернутися до кількох твердих фактів?

Геродот доніс до нас стійку місцеву легенду про те, що могили царів Кімерії височіють понад р. Дністром (не в Ірані, а саме над Тірасом-Дністром). Яке ж ім’я мав один з найславніших царів кімерів? Санда-кшатр (Sanda-kšatru)!!! То чи не варто пошукати понад Дністром його нащадків? Може опиниться серед них і президентка Молдови М. Санду? А що ж то за приставка «кшатр»? Чи ж не пряма це відсилка до привілейованого стану в індоарійських соціумах – до стану воїнів-кшатріїв? Де та Індія, а де Надчорномор’я? Але ж саме тут античні автори століттями згадують союз племен «сінди». Щось забагато паралелей накладається, щоб просто відкинути їх, як ненаукові.

Гаразд, що ж там з іменем попереднього царя кімерів – Лугдаме (Lugdamis, Tugdammī)? Теж іранське? А дзуськи! Се ж типовий словотвірний корінь із сув’язі кельтських мов, поширених від Британії до того ж таки Дністра. Згадаймо хоча б ідентичний імені кімерського царя топонім Lugdunum (тепер м. Ліон, засноване кельтським богом Лугом). А як ще згадати славетний союз племен «лугії», у назві яких дзвенить той самий теонімічний корінь, що й в імені Лугдаме.

І як же бути з архаїчним праслов’янським гідронімом Луга – матір’ю р. Зх. Бугу. Адже це етноіндикатор розселення пракельто-праслов’янського масиву племен, потіснених на схід римлянами й свевами. Мова про славетних лугіїв – творців пшеворської археологічної культури, предків слов’янських союзів племен лужичан, полян-поляків, бужан, світлих (білих) хорватів і ін. У ІІІ ст. частина лугіїв у союзі з прибулими на Буг готами просунулася до порогів Дніпра, де спільно загосподарювали Великий Луг та зміцнювали пізньоскіфські міста у пониззі Дніпра. Готи повіялися далі – в Крим і на Дунай. А от лугії… Серед чільних племен лугіїв Клавдій Птолемей називає борів (Βοῦροι), яких з інших джерел ми знаємо під схожими етнонімами, недбало переданими чужинцями на пергаменті, а саме: борани – рос – росомони.

І саме так – Великий Луг – з діда-прадіда величали українці святу місцину, де могили пращурів і воля гуляє. Де на традиціях давніх (може, ще від тих таки кшатріїв-«ямників») вояцьких станів постав стан українського козацтва. А до того – за доби розпаду Русі – славно гуляли бродники, а до них – за доби силового збирання Русі – тримали пороги уличі, а до них – анти – останні насельники пізньоскіфських міст Пониззя (згаданих навіть батьком географії Птолемеєм), що згинули в буремну епоху глобального катаклізму 536 року, коли заледве не пів Європи вимерзло й вимерло, рештки слов’ян закопалися в грубі напівземлянки (що тримали тепло ліпше за хати), а зі сходу по снігах у пошуках бодай якогось прохарчування накочувалися виголоднілі тюркомовні діти Великого Степу.

Отож, щиру правду вістив нам видатний український мовознавець Констянтин Тищенко, констатуючи, що українська мова є однією з найпрадавніших у Європі й дотепер найспорідненішою із верхньо- і нижньолужицькою мовами полабських слов’ян-лужичан.

За понад дві з половиною тисячі кілометрів від наддністровських курганів царів Кімерії в Ірані на фундаменті самобутньої ірано-арійської культури Аррати розвивалася власна культурно-етнолінгвістична сув’язь іраномовних народів. Європейські кімери, натомість, тісно взаємодіяли з Егеїдою, надихали ахейців і дорійців на гіперболізовану міфотворчість про змагання їхніх героїв із приходьками кентаврами й кінокефалами. Для еллінів, які зафіксували самоназву того надчорноморського союзу племен, етнонім кімери аж ніяк не здавався іранським. Для них вони звучали, як СВІТЛІ, БІЛІ, адже самі праелліни в архаїчний період вшановували Гемеру – СВІТЛУ, БІЛОЛИЦЮ богиню денного світла.

 А ким же здавалися степові кімери для племен лісостепового й лісового ландшафтних поясів тогочасної України й решти Європи? Ординцями-нападниками, бо слово чемерва саме у цьому значенні досі затрималося серед сіверянського говору Чернігівського Полісся. Носіями затруєної зброї, від чого найотруйнішу рослину українці прозвали чемерицею. Вершниками з кам’яними булавами-молотами, від знайомства з якими дотепер і в нас на Поліссі, і ген далі в німецькомовних лісових краях молот звуть словом «гемер».

В Україні поселення і прізвища з означно-кімерським коренем «чемер» розповсюджені від полонин по Задінців’я. Найнасиченіший ареал архаїчних кімерських етноіндикаторів зберігся дотепер в Українських Карпатах. А й у сусідній Словаччині, куди під тиском скіфів просочувалися племена, прозвані ученим-енциклопедистом Плутархом кельтосколотами, і донині одна з її історичних земель зберегла архаїчну назву Гемер (словацькою Gemer). І ген далі на захід лінгвістичні сліди міграції кімерського масиву племен де-інде затрималися й дотепер.