Переднє слово 1

Коротке передслово автора

до критично налаштованої частини читачів українців,

які у щирості серця (суголосо з численними активістами угорцями, адигами, казахами тощо) обстоюють популярні історіософські переконання про скіфів, як прямих предків-родоначальників винятково їхніх власних народів, а відтак вимагають навіть у художніх творах зображати усіх скіфів прамадярами/праукраїнцями/праказахами...

Історію пишуть переможці. Історію століттями поневоленого українського народу викривлено та розікрадено придворними істориками «на зарплаті» у царедворців на догоду творцям-і-ідеологам імперій новітнього періоду історії на кшталт проголошеної в 1721 р. Пйотром Першим Кривавим Всероссійської імперії, штиками скроєної з Московії, ханств-улусів Великої Тартарії, а також нових колоніальних завоювань у Європі та Азії.

Розпад імперій породжує хвилі критичних ревізій постулатів, догм і «ісконних скрєп» канонічної канви трактування історії, «скрєп», написаних фінансово обласканими припрестольними істориками (непоодиноко, плутословами і фальсифікаторами).

На хвилі праведного виборювання власної історичної ідентичності окремі дослідники часом украй радикально (революційно) «відроджують» новітні концепції національної історіософії на ґрунті прадавньої історії. Тому то мільйони пересічних угорців голосують за політиків-апологетів відродження Великої Угорщини з територіально-етнічними претензіями до всіх сусідів, бо ж в популярній історії Угорщина записана спадкоємицею Великої Скіфії та Великої Гунії на чолі з найвеличнішим першоугорцем Аттілою. Тому то популярні болгарські історієреставратори на підвалині історії Великої Скіфії малюють карти возвеличення Великої Болгарії від Кубані по Сербію, а хана Курбата сватають у засновника Самбатаса-Києва й родоначальника Руської державності. Тому то окремі українські дослідники піддаються спокусі прокладати борозну хронологічної ідентичності навпростець від скіфів античності до русинів-українців середньовіччя й новітньої доби. Тому то шкільна історія народів Північного Кавказу починається з розділів про їхніх пращурів-скіфів. Тому то історики Казахстану пишуть дедалі нові академічні праці про споконвічне скіфське підґрунтя історії казахського народу, організовують скансени, музейні експозиції та міжнародні археологічні виставки скіфського золота з царських курганів неозорого степу й Алтайського підгір’я Республіки Казахстан. 

Звісно, для частини українських істориків привабливо розвивати гіпотезу про автохтонність-і-давньоукраїнськість (етномовну) скіфів. Одначе «батько історії» Геродот недвозначно свідчить: Велика Скіфія – це складна політична конструкція, де поряд з правлячим угрупованням (скіфи-царі) є низка залежних (васальних, рабських), очевидно іноетнічних по відношенню до царів, племен – як кочівницьких, так і осілих. І безумовно, субстрат цих племен (головним чином, землеробів) нікуди не зникав з історії, а влив свою кров у формування праслов’янського і слов’янського суперетносів (у т. ч. й українського, болгарського, сербського й інших народів сьогодення). Але, також, складно брати під сумнів об’єктивні археологічні й етнологічні реалії, згідно з якими вихідним ареалом складання ранньоскіфської культури є степи Надкавказзя, а найближчу до царсько-скіфської етнокультурну традицію зберігали до ХІХ ст. численні племена Великої Черкесії.

Сьогодні на спадщину Великої Скіфії, поряд з Україною, претендує і Казахстан, і тюркські народи поза Казахстаном. Очевидно, не без підстав. Академічна спільнота під ідеологічною цензурою царату і подальших кремлівських вождів нав’язала світові псевдоаксіому про «єдиний і неподільний» «скіфський світ» від Добруджі до Монголії. (А на цій основі – імперську геополітичну ідеологему про споконвічну єдність-і-правонаступність Великої Скіфії – Великої Гунії – Тюркського каганату – імперії Чингісхана – Золотої Орди – Великої Московії-Тартарії – Всероссійської імперії – СРСР – Євразійського союзу).

Насправді ж поряд з оригінальною культурою скіфів-європеоїдів Причорноморсько-Надкавказького регіону (опертою на високохудожню експортно-промислову золотоливарну індустрію Колхіди й Урарту) та під потужним сакрально-культурно-мистецьким впливом цієї спільноти у ІХ–VII ст. до н. е. у степовій зоні Євразії склалися доволі подібні в археологічному плані культури савромато-сако-масагетського кола племен – прямих предтеч тюркських народностей середньовіччя й нового часу.

По собі ці автохтонні племена «скіфського» (правильніше – сако-масагетського) мистецько-культурно-господарського кола залишили множину не менш пишних, ніж у Європі, курганів царів і цариць та інші пам’ятки матеріальної культури т. зв. «звіриного стилю» (одначе, насправді, стилістично трохи відмінні від шаблонів золотого литва колхів, урартів і еллінів на експорт скіфам Надчорномор’я).

Після страхітливого російського геноциду дрібні рештки черкеських народностей дивом зберегли багатющий нартський епос з помітними вкрапленнями кімеро-скіфської міфології. У цьому нартському епосі осетинів згадувано, що до приходу (іраномовних) нартів їхній край населяли велетні «гуміри». Сусіди осетинів – грузини – також зберегли в героїчних казках відгомін народної пам’яті про велетів-богатирів «гмірі» (gmiri, груз. გმირი).

Ще далі на схід, в ареалі складання скіфоподібних сако-масагето-ісседонських культур, їхні далекі нащадки казахи і навіть монголи теж зберегли низку постсакських вкраплень у духовній і матеріальній культурі. Наприклад, Геродот записав ім’я першопращура скіфів – Таргітай – почуте ним в Ольвії (імовірно, від намісника-царевича Скіфії). Від того запису минуло понад півтори тисячі років, у горнилі історії згоріли майже всі рукописи «Скіфського логосу», і навряд чи хто у степах середньовічної Азії бодай щось чув про нього. А одначе в далекій монгольській напівпустелі на північ від Китайської стіни в ХІІ ст. народилися двоє могутніх і запеклих ворогів – хани Темучжин і Таргутай-(Кирилтух). На жаль, хан тайджиутів з документально скіфським іменем Таргутай-Кирилтух (?–бл. 1200 р.) програв «вовкам» Темуджина, відтак переможець нарік себе Чингісханом та пролив ріки крові, повернувши коло світової історії у нове русло експансивно-кривавого азійського імперіалізму, опертого на менталітет безвольно-рабської покори волі вождів-царів-генсеків-пересидентів.