Жорстока справедливість. Частина 4: Зустріч

- Я тобі кажу, він тут! Він час від часу з’являється поруч! Зовсім такий як описують Лоа Гуеде! - тараторив Моріс до Амелії, коли вони йшли містом. Жінка привітно усміхалася та віталася до знайомих, але з очей не зникало занепокоєння.

- Любий, будь ласка, не втрачай глузд! Подумай про мене! Невже ти справді його бачиш?

- Звісно! Він зараз йде за нами. Он там, час від часу я бачу його силует за будинками.

- А тобі не здавалося, що ці тіні та силуети можуть на­лежати звичайним людям, а то твої вранішні марення? - занепокоєно говорила Амелія.

- Та ні. Я бачив його. Спершу у його полотняній сорочці. А тепер він з’являється в чорному одіянні й з тростиною, як Лоа Гуеде! - запевнив її Моріс.

- Морісе, ти християнин! До чого тут духи мертвих? - не вгавала його дружина. - Треба звернутися до лікаря.

- Він намагався говорити! Я спершу страшенно злякав­ся, але тепер розумію це.

- Морісе, благаю, не край мені серце. Я просто не можу дивитися на те, що з тобою коїться. Якщо ти так віриш в це, то сходи до чаклуна або священика. Хай відвадять його від тебе. Але при мені не говори про те, що бачиш померлих, ніколи. Інакше, я тебе покину. Розумієш?

- Амеліє? Як можна! Я ніколи. Будь ласка, не говори так. - мало не плакав Моріс.

- Йди, я сама сходжу на зустріч. Скажу, що ти занеду­жав.

  Моріс без вагань попрямував то тітки Бріджит, яка жила дещо уособлено й мала репутацію відьми вуду. Тому у місті її поважали. Тотон-макути, усі як один, були послідовника­ми вудуїзму, а католики все одно знали й боялися цього древнього культу. Моріс звісно, сповідав католицизм, але про духів знати краще, ніж вудуїсти, не міг ніхто. Тож він не бачив нічого поганого в консультації знавця. Тим більше, Амелія також хотіла, аби він про все як слід дізнався.

  Тітка Бріджит відразу зраділа відвідувачу:

- Морісе! Мій хлопчику! Як же давно ти переступав че­рез цей поріг! Скільки, п’ять, десять років тому? - сплесну­ла в руки пишна чорна жінка середнього віку.

- Дванадцять, тітко Бріджит. Цілих дванадцять років.

- Що, знову питати про майбутнє? - хитро посміхнулася жінка.

- Не цього разу, - спохмурнів Моріс. - Мене непокоїть поява духа мого брата. Він являється мені кожного дня, пе­реслідує мене. Силується щось сказати.

- Хм... - жіночка запалила сигару й задумалася, спер­шись об спинку свого просторого крісла. Потім вона напус­тила диму в керамічну чашку й наказала своєму відвідувачу дмухнути у неї. Вона вертіла її в руках і уважно розглядала, ніби чогось чекаючи, аж доки з неї не вийшов увесь дим. Декілька раз затягнувшись сигарою, тітка Бріджит думала, поки не сказала:

- Морісе, я не бачу присутності духа. Зазвичай це помітно.

- Але ж він є, тітко Бріджит, - наполягав чоловік.

- Я цього не виключаю. Хто я така, аби говорити, ніби я знаю світ Лоа? Я маю лише деякі крихти цього великого знання. Можливо, я просто не відаю, що шукаю. Мені жаль, що я нічим не можу тобі допомогти, але я бачу, що ти відмі­чений долею. Злою долею. Будь обережний, хлопчику мій.

- Я постараюся, тітко Бріджит. Знаєте, а може ви й можете мені допомогти. Амелія переживає за цю появу мого брата і хоче, аби у нас був якийсь спосіб захиститися від нього,у разі чого.

- Амелія... Ти був би по обережніше з нею, хлопче. Не довіряй їй всього. Але то пусте. - жіночка встала з крісла й схилилася над невеликою скринькою. - Де ж він був? А! Ось, знайшла! Тримай, Морісе, - вона простягнула йому амулет із черепа птаха та декількох зв’язаних кісток, між якими було вплетене пір’я. На кістках були вищерблені та потім зафарбовані червоною фарбою або взагалі замащені кров’ю (хто ж його знає) символи, невідомі звичайному оби­вателю. Моріс тут же взяв його до рук.

- А це допоможе? - запитав він.

- А ти б його так само притискував до себе, якби не вірив у це? - засміялася чаклунка.

- Як мені заплатити за нього й за згаяний вами час?

- У тебе кавова плантація. Якби ти притягнув мені мішечок відбірної кави по старій дружбі, я була б вельми вдячна, - відповіла тітка Бріджит, перебираючи буси у себе на шиї.

- Буде зроблено! - зрадів Моріс й зі спокійною душею пішов додому.

  Декілька днів дух брата майже не непокоїв його. Але одного разу він знову з’явися перед Морісом, коли той про­кинувся серед ночі. Він лежав на ліжку, а обличчя брата висіло в повітрі прямісінько перед ним. Спершу воно вигля­дало майже так само, як і в день його смерті. Очі, сповнені гарячки та передсмертного безумства, дивилися невідривно на нього, але раз по разу сіпалися так, неначе вода, дове­дена до кипіння. Поступово обличчя витягнулося так, неначе це було не лице Роберта, а завеликий череп, на якого його недоладно надягли, наче маску. Рот померлого відкрився й дихнув на Моріса могилою. Неслухняний язик вивалився з відкритих щелеп й мало не торкався до носа бідолашного спостерігача. Нижня щелепа недоладно ходила повітрям, неприродно відтягуючись від верхньої, неначе була злама­на. Мрець силувався щось сказати. Раптом страшенно ху­дорлява, обтягнена сухою шкірою рука дотягнулася до неї й зі страшним хрустом поставила на місце. Очі Роберта пере­стали сіпатися. Він дивився прямісінько на Моріса тьмяним, мертвим поглядом. «Я прийшов забрати тебе з собою, вбив­ця!» - холодно й сухо промовив дух, і обхопив шию Моріса худорлявими руками. «Ні!!!» - заволав молодий плантатор і з диким криком ткнувся в край ліжка. Але ніякого привида уже не було поряд. Моріс ухопився за серце. Здавалося, воно от-от вистрибне з грудей. Так страшно йому ще не було ніколи в житті.