Жорстока справедливість. Частина 1: Браття.

Дух, або Жорстока справедливість

Гаїті... про що ви думаєте, промовляючи це слово сво­їми вустами? Певно, про прекрасні побережжя, старі фран­цузькі замки та гордих нащадків повсталих проти колоніза­торів, які й дотепер живуть на цьому острові? А може я по­миляюся, й ваша уява малює вам диковинні ритуали вуду, дивні й незрозумілі традиції, багату культуру танцю та жи­вопису? Не знаю, як для вас, але для мене це слово завжди було і залишиться тихим відголоском кривавих режимів та переворотів, свавілля, бідності та нелюдської жорстокості. Може бути, що ви відчуваєте у його звучанні те саме. Тоді, мушу вибачитися за те, що недооцінив вашу уважність та обізнаність. У будь-якому випадку моя історія не про це. Це історія торжества справедливості у воістину жорстокому стилі, притаманному лише цим краям. Ви можете сприйняти її за безглузду вигадку, а можете взяти на віру. Моя справа пові­дати вам її для того, аби застерегти від необдуманих звер­шень, які колись все одно повернуться до вас, вимагаючи компенсації за все, що ви скоїли...

1.Браття

- Ну, то що там пишуть в газеті, Морісе? - легко потру­сив за плече свого товариша височезний чорний чоловік. Але той уважно вдивлявся в рядки чорних, місцями неякіс­но надрукованих станком літер, і, здавалося, геть не зва­жав на все, що коїться навколо. - Не хочеш говорити, дай я погляну!

- Відчепись від мене, Роберте. Я намагаюся спокійно прочитати статтю! - трохи підвищивши голос, відповів йому співбесідник.

- Та ти вже й забув, як читати. Дай краще сюди!

- Ні, не для того я попросив її у Парнела, аби ти зама­цав своїми незграбними руками!

- Та годі вже, брате! Після роботи до паперу не лізти просто так - я пам’ятаю! - показав чисті й сухі долоні Роберт. Моріс посміхнувся, зітхнув і почав коментувати прочитане:

- Тут пишуть, що молодший Дювальє набирає нових людей у свій «Корпус леопардів». Начебто цих душегубів було мало! А тут говорять, що у цьому році ми експортували рекордну кількість кави, а от з цукровим очеретом справа кепська. Ціни на крокодилячі шкури зросли. Може підеш скубати крокодилів замість жалюгідного рибальства? - пог­ладив свою борідку Моріс та хитро подивився на брата.

- Егеж. А ти ж бо у нас великий бізнесмен на кавовій плантації! - розвів руками Роберт.

- Я підробляю додатково, де тільки доведеться, а ти тим часом програєш більшість грошей на півнячих боях! - заува­жив він, знову опустивши очі в газету.

- Знову ти за старе. Мені обов’язково пощастить! І твоїх грошей я не займаю, між іншим. А сам ти працюєш так багато, тому що хочеш купити гарантією забезпеченого життя Амелію, - склав руки на грудях Роберт.

  Його брат різко здійняв руку:

- Не говори так про неї. Вона мене кохає, а я її. Це не обговорюється. Я в твої любовні походеньки не лізу, - зблиснув очима до співбесідника Моріс.

- У нашій маленькій хатині важко не зіткнутися з наши­ми «любовними походеньками»! - промимрив Роберт.

- Май же повагу до праці нашого батька, який домігся хоча б цього! Ми принаймні не в становищі рабів, на відміну від багатьох!

- Тіш себе цим, брате. Добре. Я бачу, ти сьогодні в пога­ному гуморі. Не ображайся на мене, - говорив йому Роберт, але той мовчав, нічого не відповідаючи, - бувай, до вечора.

  Коли силует брата зник у далині, Моріс тяжко опустив­ся на стару лаву біля пошарпаного будинку, збудованому у вікторіанському стилі. Майже все місто було забудоване подібними. Колись Жакмель був французьким «кавовим» портом, і в оселях, збудованих ще за тих часів, і досі хистилося життя. Він був злий на себе і не міг повірити в те, що збирається зробити. Йому навіть не було відомо, як назива­ється така огидна Богу зрада, і яке коло пекла буде чекати на його прибуття після смерті. Але якщо він буде з Амелією, то те, що буде після цього, його вже мало цікавило. Свою душу він був готовий продати. Але чи готовий він ввірити брата в руки страшних людей, з якими має зустрітися опівдні? Ці тотон-макути... Чому він дав Амелії вмовити себе на це? Так, вона права - їм потрібне місце, де б вони могли спо­кійно жити разом, але проганяти брата з дому... Тим більше так... Йому хотілося встати й якнайшвидше піти звідси, за­бігти подалі й голосно завити до неба. Та він сидів нерухо­мо, кволо спостерігаючи за тінями дерев, які повільно тон­шали по мірі підняття сонця догори. Чому, чому він не міг просто обговорити це з братом, навіщо вдаватися до таких мір? Він би й хотів, але кожного разу, коли хотів говорити - язик приставав до піднебіння, а в роті різко пересихало. Амелія не може чекати, доки він зважиться на це.

  Коли сонце тільки-но стало в зеніті, на обрії з’явилося дві фігури. Це були кремезні чоловіки, одягнені в солом’яні капелюхи, темні джинси та сорочки. На плечі в кожного в такт їхнім крокам колихалися карабіни. Пояси були утикані підсумками з патронами, кобурами з ножами і ще бог знає чим. Коли чоловіки наблизилися до Моріса, він розгледів, що обоє носили темні окуляри, з-за яких їхні очі розгледіти було просто неможливо. Люди казали, що вони зовсім не звичайні війська, а живі мерці, які не знають ні болю, ні жалю, а окуляри потрібні, аби простий народ не помирав зі страху при погляді у їх вічі. Ясна річ, це була вигадка. Моріс сам бачив одного з них без окулярів й нічого дивного не помітив. Але що було правдою, так це те, що вони дійсно не знали жалю, а також обмежень, закону та честі. Тим не менш, якщо вони бралися за роботу, то неодмінно її викону­вали. У цьому їх репутація була чистою.

- Ти Моріс? - грізно запитав у нього один з них.

- Так, це я. Ви візьметеся за справу?

- Ти приніс нам гроші? - поцікавився інший.

- Так... але вони зараз не зі мною - захитав головою чоловік.