Ціна гри. Частина 17. Алонзо та Джордж

  Наші товариші повернулися до отелю. Пораненого коня їм довелося застрелити дорогою, аби він не привів банду до них. Та й поверталися вони кружним шляхом, намагаючись зробити своє перебування в Шерідані більш безпечним. По приїзду вони купили ще трьох коней для себе й після довгих діалогів про дурну й бездумну витівку Джея, нарешті спокій­но зітхнули й прониклися радісною думкою, що все-таки всі залишилися живими. Джордж пояснив, що тепер їм слід дія­ти дуже швидко. Він розказав про інформацію, надану йому власником салуну, й наказав відпочивати та готуватися до вечірнього полювання. Сьогодні вони візьмуть язика.

  Майже всі пішли відпочивати, лише Джордж стояв біля вікна свого номера й вдивлявся в розмірене життя малого містечка. Проте його думки були зайняті зовсім не снуван­ням люду, іржанням коней, квохтанням курей чи ревінням буйволів. Ні. Він згадував:

  «Він прокидається в віддаленій від цивілізації лісовій хижці. Він не бачив, де вона знаходиться, й не знав, що це за споруда, але чомусь був певен, що це хатина мисливця, примощена на узліссі бору. Усе його тіло страшно ламає від болю. Здається, ніби шкіра облита розпеченим залізом, а у всіх кістках стирчать голки. Він ледь зміг підійняти голо­ву й знову повалився на постіль.

  Згодом він знову прокинувся. Приходив якийсь високий зеленоокий чоловік з сумним, змученим думками обличчям й перев’язував його рани. Він силувався щось сказати, але не міг. Здавалося, ніби хтось поклав на шию зажим і Пітеру тільки й залишалося, що сичати та надсадно дихати. Йому здалося, що він знає того чоловіка, з руками, посіченими страшними шрамами та сумним поглядом, але думки в його голові ходили настільки ліниво й погано, що він не міг пригадати цього.

  Йшли дні. Він почав відчувати себе ліпше. Принаймні, у нього була змога підійняти голову й огледітися, і його після цього не нудило. На грудях з правого боку по між другим і третім ребром жевріла вже майже затягнена невелика ок­ругла дірка. Чомусь він не пригадував, щоб банда колола його туди якимись прутами. Руки вже могли робити елемен­тарні рухи, але права була переламана в двох місцях, а зліва переламали плечову кістку. Губи були геть сухими й потрісканими, шкіра бліда з синюватим відтінком. З тіла ще не зійшли численні забої. Йому не треба було бачити себе збоку, аби розуміти, що він виглядає, неначе мрець. Фактично, він ним і був би, якби не цей дивний чоловік.

  Через тиждень він уже зміг сидіти й говорити бодай де­кілька речень поспіль. Чоловік нічого йому не казав і не відповідав на запитання, тож він говорив сам з собою.

  Ще через два тижні він зміг стати на ноги. Дивно, але вони залишилися цілими. Хоча його радість з цього приводу розвіяв його доглядач, пояснивши, що права нога була ви­бита з суглоба, й хоча зв ’язки якимось дивовижним чином вціліли, він уже ніколи не зможе ходити й бігати, як раніше.

  Згодом, він зміг дихати більш вільно, фіксуючі пов’язки з рук було знято й вперше за весь той час, що він був тут, його наглядач дозволив йому вийти з кімнати й повечеряти з ним. І тут він упізнав це місце. Він подивився на стелю й побачив щільно приладнані одна до одної дошки, але у його пам’яті виникла зяюча дірка, яка відкривала очам зоряне небо, заслане димом від згарища.

  Він подивився на чисті відшліфовані двері, але побачив там кров і розвезені сліди від подряпин нігтями. На стіні висіла картина з гірським пейзажем, але він бачив як вона лежить, розпорота посередині ножем. Міцний ясеневий стіл виблиску­вав своїми ребрами, а перед його очима він постав залитий алкоголем та завалений об’їдками, замацаний жирними рука­ми. Він сів за стіл й побачив у руках в чоловіка столовий ніж. Перед його очима наче мигнула блискавка й він побачив цьо­го ж чоловіка й ножа, але тоді він стирчав у нього з руки. Він окинув оглядом маленький столик, де ще залишалися обруб­ки трав, які власник будинку нарізав на салат, але за мить побачив там роздягнену індіанську жінку, зі слідами побоїв та кров ’ю на тілі. її скляні мертві очі впилися прямісінько в нього. Пітер випустив з руки виделку й заплакав. Чоловік відслідкував його попередній погляд і все зрозумів:

- То ти згадав...

- Вони не мали цього робити... Господи, що вони зро­били з тобою та твоєю жінкою...

- Ти знаєш, що вони зробили, - спокійно сказав мисли­вець й загорнув рукава, демонструючи руки, рясно опере­зані довгими рівними шрамами від ножа. - Але те, що вони зробили зі мною й в порівняння не йде з тим, що вони зро­били з моєю любою Перепілкою.

- Вона була з Шошоні?

- Напів-індіанка. її не приймали ні свої, ні чужі. А я кохав її більше життя, - сухо відповів він.

- Я... мені так жаль, що я не зміг їх зупинити... Жаль, що я не зміг цьому завадити... - Пітер утирав щирі сльози з обличчя.

- Ти не винуватий у тому, що сталося. Твої правила не могли стримати тварин, якими насправді були твої люди. І якби ти з ’явився хоч на півгодини раніше, вона б могла вижити...

- Я заборонив їм грабувати будинки й плюндрувати жі­нок. Вони могли купити собі будь-яку жінку в окрузі, яка продається. У них було вдосталь грошей...

- Ти не такий як вони, тому тобі не зрозуміти. Це було для них нецікаво. Інша справа - дичина, яка пручається. Інша справа - безпомічний захисник цієї дичини, якого можна ка­тувати й примушувати дивитися на те, що вони роблять з нею... Ти мав пустити кулю в лоба кожному з них... Я знай­шов декількох і вбив після цього випадку, вони говори­ли, що ти грозився це зробити, якщо буде порушено саме цей твій наказ. Але ж серед них був Гек Тейт. Твій друг, з якого все починалося, і ти не зміг зробити того, що було потрібно! Ти пощадив цих катів, примноживши горе в цьому світі. І сам отримав ляпаса від долі за цю помилку! - уже кричав на нього чоловік, міцно вхопившись за краї столу.