Ціна гри. Частина 14: Спогад Бартолом`ю

  Наступний ранок зустрів наших героїв веселим вигра­ванням сонячного проміння з-поміж крон дерев та лунким переспівом швидкого й гамірного птаства. Вони неспішно зібрали табір, і здавалося, майже не розплющували при цьо­му очей, бо ніхто ніяк не міг остаточно прокинутися. Як не дивно, цей напів лунатизм нікому не завдав відчутної шкоди. Проте, цю ситуацію судилося виправити Бартолом’ю. Голо­сно позіхаючи та потираючи заспане обличчя, він випадково наступив на ногу Грегорі, за що той винагородив його уїд­ливим зауваженням про те, що людина, яка так широко на­ступає на усі ноги, які лише трапляються їй дорогою, напе­вне просто неймовірний майстер танцю. А потім побажав йому такої ж майстерної партнерки для вальсу й пішов до джерельця, аби врешті-решт, спокійно умитися й остаточно відійти від сну за допомоги його прохолоди. Бартолом’ю зни­зав плечима й прокрутився вальсовим кроком. Навряд чи когось би зацікавило, як це у нього вийшло, аби йому не поталанило за цим своїм танком перевернути ногою на ще тепле кострище казан з залишками юшки. Від раптового шипіння ображеного таким поводженням вогнища, Ерл так відсахнувся назад, що з нього злетів улюблений капелюх, а Карл, який саме згортав свою ковдру, перекотився через неї вперед, мало не збивши з ніг Алонзо, якому, аби втри­мати рівновагу, довелося перестрибнути через нього й по­виснути руками на плечах Джея, який в свою чергу, від не­сподіванки поперхнувся водою. Але й на цьому ефект домі­но, запущений рудим порушником спокою, не закінчився. Капелюх Ерла з розгону упав на Джорджа, який був поруч і саме вичищав зуби зубною ниткою, через що той мало не відкусив собі пальця. Все це сталося настільки блискавич­но, що Грегорі навіть не встиг як слід обернутися назад, аби дізнатися, що сталося.

- Ббб... Бартолом’ю!!! - геть почервонів від злості Ерл, але обмежився лише цим окриком.

- У тебе неймовірна вдача... кахи-кахи... знаходити при­годи там, кгм... де їх немає... - додав Джей, відкашлюючи воду. Алонзо добряче стукнув його по спині й він припинив кашляти.

- Та я ж випадково! Ви чого? От якби я це зробив спеці­ально. - закліпав очима здоровань.

- То нічого б подібного не вийшло, - засміявся Алонзо.

- Смійтеся-смійтеся! Хто ж вам винен, що ви лякаєтеся якогось звичайнісінького шипіння? - впер руки в боки Бар­толом’ю.

- Добре-добре. Давайте все-таки збиратися далі. Сьо­годні ми маємо вийти на перевал. Він приведе нас прямі­сінько до Шерідану, - сказав Джордж і продовжив дмухати на свій палець.

- Йти буде складно. Ми й так в не дуже зручній для пересування гористій місцевості, а прохідність там залишає бажати кращого, - додав Алонзо.

- Сподіваюся, що ми дійдемо до перевалу сьогодні й завтра у нас буде на нього цілий світловий день. Рухатися там в сутінках небезпечно, - погодився Джордж.

- Та це ж перевал, він уже втоптаний та підготовлений купою ніг і копит. Там навіть вози їздять! - задумався Карл. - Мені здається, що особливих перешкод у нас не буде.

- Добре, якщо ти будеш правий, мій юний друже, - ска­зав Ерл й опередив Алонзо, який хотів було прочитати юна­кові лекцію про небезпеку, яка чатує на подорожнього всю­ди і в усьому. Він досить часто про це згадував і завжди говорив, що бандити й розбійники - це зовсім не найбільша небезпека в дорозі, тим більше у такому малозаселеному штаті, як Вайомінг. Набагато більшою бідою були підступна місцевість, хитрі звірі та незнайомі рослини.

  Отож, завершивши нарешті свої збори, наші герої руши­ли далі. Просто перед ними височів масив Біг-Хорн, який випускав з землі свої темні пазурі в відчайдушній спробі дістати ними до неба. Сірі, пощерблені дощем, вітром і піс­ком брили, на підступах до далеких вершин здавалися по­кинутими декораціями для якоїсь доісторичної битви богів. Вони то розходилися в різні боки, то сходилися, змикаючи свої тяжкі кам’яні плечі над землею, то виринали з загаль­ної маси, неначе наглядачі, то ховалися серед армади, як налякані діти, які шукали захисту. Здалеку, гори виглядали більш гладкими, з-поміж їх холодної маси ясно проглядали­ся лінії підвищення, що ніби стягували усе до вершин цього природного бастіону. Тоді дійсно чітко проглядався гірський хребет, у якому гори, неначе величезна частина одного ці­лого, тягнулися на десятки, а може й сотні миль, укриті від холоду непривітного неба сніговими шапками.

  Проте, коли ви опиняєтеся ближче, то розумієте, що цей неймовірний природний ансамбль, який століттями ук­ладався шар за шаром, камінь за каменем на полотно землі, робить кожну з цих гір яскравою та оригінальною, неповтор­ною. Тоді відчуття їх єдності розпадається, і ти ніби бачиш декількох особистостей, поєднаних разом, а не одну перві­сну кам’яну істоту. Колись люди говорили, що скелі - це скелети кам’яних велетнів, які раніше правили світом. Почу­вши це, ви, напевно, всміхнетесь тій їхній старій вірі, але коли доля закине вас до підніжжя подібної величі, ви будете ладні повірити навіть в це.

- О, як чудесно звідси виглядає Клауд Пік! Ви тільки подивіться, як сонце виграє на його білій вершині! Мені на­віть здається, що вітер там дме на сніг і в переливах його маленьких гранул її обплітає таємниче сяйво. - поправив окуляри Грегорі й припіднявся у сідлі.

- І що цікавого в величезному пиптику, який випнувся з землі декілька сот років тому? Не те, щоб я не говорив, що це прекрасне видовище, але не розумію такого захвату, - хотів було звично розвести руками Ерл, але його спинила перев’язь, перекинута через шию. Він скривився. - От же дідько! Мені ще довго з нею ходити?

- Звісно довго! Рана ще навіть не затягнулася як слід, ти потребуєш постійних перев’язок, а якщо будеш хитрити й лінуватися, то можеш втратити руку! - трохи обурився через це питання Грегорі. Він же вже другий тиждень йому це повторює. - А щодо гір, то Клауд Пік сягає висоти чотири тисячі тринадцять метрів, зовсім не погано, як на мене.